— Як? Це винайшов автор «Листів до провінціала?» — вигукнув Рафаель.
— Так, саме він. Механіка не знає нічого простішого й прекраснішого. На протилежному принципі — розширюваності води — побудовано парову машину. Але вода розширюється тільки до певної міри, тоді як її нестискуваність, сила в певному розумінні негативна, неминуче виявляється нескінченно великою.
— Якщо ця шкіра розтягнеться, — сказав Рафаель, — я обіцяю вам поставити величезний пам’ятник Блезові Паскалю, встановити премію в сто тисяч франків за розв’язання найважливіших проблем механіки, що буде присуджуватись раз на десять років, дати посаг усім вашим кузинам і, нарешті, збудувати притулок для збожеволілих або зубожілих математиків.
— Це було б дуже добре, — озвався Планшет. — Завтра ми підемо з вами до Шпіггальтера, провадив він незворушно, як люди, що живуть у сфері виключно інтелектуальній. — Шпіггальтер знаменитий механік, і він нещодавно за моїм проектом збудував удосконалену машину, за допомогою якої дитина зможе упхати в свою шапочку тисячу копиць сіна.
— До завтра.
— До завтра.
— Оце то механіка! — вигукнув Рафаель. — Хіба це не найпрекрасніша з наук? Лавріль зі своїми онаграми, класифікаціями, качками, видами та всякими почварами в банках годиться хіба в маркери.
Другого дня Рафаель у чудовому настрої заїхав до Планшета, і вони вдвох подались на вулицю Здоров’я; в назві можна було вбачити добру прикмету. Незабаром молодик опинився в величезній Шпіггальтеровій майстерні, серед безлічі розжарених ревучих горнів. То був цілий потоп вогню, злива цвяхів, океан поршнів, гвинтів, важелів, брусів, терпугів, гайок, море чавуну, дерева, клапанів та сталевих штаб. Від залізних ошурків аж дерло в горлянці. Залізо було в повітрі, залізом були вкриті люди, від усього аж било залізом; залізо мало своє життя, воно було організоване, топилось, ходило, думало, набираючи всіх форм, скоряючись усім примхам. Під сопіння міхів, під дедалі гучніший гуркіт молотів, вищання верстатів Рафаель зайшов до великого приміщення, чистого й добре провітреного, і там йому надали змогу оглянути докладно величезний прес, про який напередодні згадував Планшет. Його вразила товщина чавунних плит і залізні стояки, з’єднані незламною основою.
— Коли ви швидко крутнете сім разів оцю корбу, — сказав Шпіггальтер, показуючи на балансир з полірованого заліза, — то сталева плита розлетиться на скалки, і вони голками повпиваються вам у ноги.
— Оце так! — вигукнув Рафаель.
Планшет власноручно вклав шагреневу шкіру між дві плити всемогутнього преса і, сповнений тієї впевненості, якої надав науковий світогляд, швидко крутнув ручку балансира.
— Лягайте всі, а то повбиває! — несподівано крикнув Шпіггальтер і сам кинувся додолу.
В майстерні пронизливо засвистіло. Вода, що була в машині, прорвала чавун, ринула зі страшною силою, але, на щастя, попала в старе горно, перекинула його, покотила, скрутила гвинтом, як ото смерч обвивається круг якогось будинку й несе його геть.
— Oгo! — незворушно зауважив Планшет. — Шагрень ціла й неушкоджена! Пане Шпіггальтер, мабуть, у чавуні або в великій трубі була тріщина.
— Ні, ні, я свій чавун знаю. Заберіть, пане, цю річ, у ній сидить диявол!
Німець ухопив ковальський молот, кинув шкіру на ковадло й зі страшною силою, яку вселяє в людей гнів, завдав талісманові найстрашнішого удару, який будь-коли гримів у його майстерні.
— Навіть знаку не лишилося! — вигукнув Планшет, погладжуючи непокірну шагрень.
Збіглись робітники. Підмайстер узяв шкіру й кинув у кам’яно-вугільне пекло горна. Постававши півколом круг вогню, всі нетерпляче дожидали дії величезних міхів. Рафаель, Шпіггальтер і професор стояли в центрі притихлого чорного натовпу. Дивлячись на ті білки блискучих очей, на обличчя в залізних ошурках, на чорну засмальцьовану одіж, Рафаель перенісся думкою в нічний фантастичний світ німецьких балад. Помічник майстра, потримавши шкіру в горні хвилин із десять, кліщами вийняв її.
— Дайте-но, — сказав Рафаель.
Помічник майстра жартома простяг шкіру Рафаелеві. Той незворушно зіжмакав її голими руками — вона була так само холодна й м’яка. Пролунав крик жаху, робітники розбіглися, в збезлюднілій майстерні лишились тільки Валантен та Планшет.
— Справді-таки в ній є щось диявольське! — з розпукою в голосі вигукнув Рафаель. — Невже ніяка людська сила не годна подарувати мені хоч би один зайвий день?