— Ласкавий пане, це я винен, — скрушно відказав математик, — треба було пропустити цю незвичайну шкіру крізь металургійні вальці. І як це мені спало на думку запропонувати прес?
— Я сам вас про це попросив, — нагадав Рафаель.
Учений зітхнув, мов обвинувачений, якого визнали невинним двадцятеро присяжних. Але зацікавлений дивною загадкою шагреневої шкіри, він хвилинку подумав і сказав:
— Треба подіяти на цю невідому речовину реактивами. Сходімо до Жафе — може, хімії пощастить більше, ніж механіці.
Валантен, сподіваючись застати славетного хіміка Жафе в його лабораторії, пустив коня клусом.
— Ну, старий друже, — сказав Планшет, звертаючись до Жафе, що сидів у кріслі й розглядав якийсь осад, — як справи у хімії?
— Засинає. Нічого нового. А втім, Академія визнала існування саліцину, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це все не відкриття...
— Неспроможні винаходити речі, ви, здається, дійшли до того, що винаходите назви, — зауважив Рафаель.
— Щира правда, юначе!
— Слухай, — сказав професор Планшет хімікові. — Спробуй-но розкласти оцю речовину. Коли добудеш із неї якийсь елемент, то я наперед називаю його «дияволіком», бо, пробуючи його стиснути, ми щойно поламали гідравлічний прес.
— Побачимо, побачимо! — радісно вигукнув хімік. — Може, вона виявиться новим простим тілом!
— Та це просто шматок ослячої шкіри, — сказав Рафаель.
— Добродію!.. — обурився хімік.
— Я не жартую, — сказав маркіз і подав йому шагреневу шкіру.
Барон Жафе доторкнувся до шкіри своїм шершавим язиком, звиклим куштувати солі, луги, гази, і, кілька разів плямкнувши, сказав:
— Ніякого смаку. Ану, дамо йому трохи фтороводневої кислоти.
Шкіру змочили цією речовиною, що так швидко розкладає тваринні тканини, але в ній не відбулось ніяких змін.
— Це не шагрень! — вигукнув хімік. — Припустімо, що цей таємничий незнайомець — мінерал, і стукнімо його по носі, тобто покладімо до вогнетривкого тигля, де в мене, як навмисне, червоний поташ.
Жафе вийшов і зразу повернувся.
— Дозвольте мені взяти шматочок цієї незвичайної речовини, — сказав він Рафаелеві. — Вона така, незвичайна...
— Шматочок? — вигукнув Рафаель. — І волосинки б не дав. А втім, спробуйте, — додав він сумно й водночас насмішкувато.
Вчений зламав бритву, намагаючись надрізати шкіру, спробував розітнути її сильним електричним струмом, піддав її дії вольтового стовпа — всі блискавки науки нічого не могли вдіяти зі страшним талісманом. Була сьома година вечора. Планшет, Жафе й Рафаель, дожидаючи результатів досліду, не помічали, як летить час. Шагрень вийшла переможницею з жахливого зіткнення з чималою кількістю хлористого азоту.
— Я загинув! — вигукнув Рафаель. — Це воля самого Бога. Я помру.
Він покинув обох учених у цілковитій розгубленості. Вони довго мовчали, не наважуючись поділитися враженнями; нарешті Планшет заговорив:
— Тільки не розповідаймо про цю подію в Академії, а то колеги засміють нас.
Обидва вчені схожі були на християн, що встали з могил у день Страшного Суду, а Бога на небесах не побачили. Наука? Безсила! Кислоти? Проста вода! Червоний поташ? Зганьбився! Вольтів стовп і блискавка? Іграшки!
— Гідравлічний прес розломився, як шматок хліба, — додав Планшет.
— Я вірю в диявола, — помовчавши хвильку, заявив барон Жафе.
— А я — в Бога, — озвався Планшет.
Кожен лишався вірний собі. Для механіки всесвіт — це машина, якою повинен керувати робітник, а для хімії — витвір демона, що розкладає все, а світ — це газ, наділений здатністю рухатись.
— Ми не можемо заперечувати факт, — провадив хімік.
— Ет, щоб нас утішити, панове доктринери вигадали туманну аксіому: дурне, як факт.
— Але не забувай, що твоя аксіома — теж факт! — зауважив хімік.
Обидва засміялись і спокійнісінько сіли обідати: для таких людей чудо — тільки цікаве явище природи.
Коли Валантен повернувся додому, його охопила холодна лють; тепер він уже ні в що не вірив, думки його плутались, кружляли, розбігались, як у кожного, хто наткнеться на щось неможливе. Він ще міг припустити, що в машині Шпіггальтера був якийсь таємний дефект, — безсилля механіки й вогню не дивувало його; але гнучкість шкіри, яку він відчув, коли взяв її в руки, а водночас нездоланність, яку вона виявила, коли всі руйнівні засоби, які лишень мала в розпорядженні людина, були спрямовані проти неї, — ось що жахало його. Від цього неспростовного факту голова йшла обертом.
«Я збожеволів, — думав він. — Зранку я нічого не їв, але мені не хочеться ні їсти, ні пити, а в грудях наче вогнем пече».