Дива, вигляд яких явив юнакові світотвір, пригнітили його душу, як пригнічують душу філософа наукові міркування про невідомий світ. Він ще дужче забажав умерти, упав на курульне крісло[27] й став блукати поглядом по фантасмагоріях цієї панорами минулого. Картини засяяли, обличчя мадонн усміхнулись йому, а статуї забарвились оманливим життям. Вкриті тінню, затягнені в танець тією гарячковою тривогою, що хмелем грала в його змученому мозку, ці твори зарухалися, закрутилися перед ним: кожна порцелянова потвора кривлялась до нього, постаті на картинах опускали повіки, щоб перепочили очі. Кожна з них здригалася, підстрибувала, зривалася з місця важко або легко, граційно або рвучко, залежно від своєї природи, вдачі та статури. То був якийсь таємничий шабаш, гідний тих див, що їх побачив доктор Фауст на горі Брокені. Але ці оптичні явища, породжені втомою, напругою очних м’язів або примхами сутінку, не могли залякати незнайомця. Страхіття життя не мали влади над душею, знайомою зі страхіттями смерті. Він навіть якимось насмішкуватим пустотливим співчуттям підтримував химери цього морального гальванізму, чудеса якого з’єдналися з останніми думками, які ще живили в ньому почуття, що він існує на світі. Круг нього панувала така глибока тиша, що скоро він поринув у солодке марення, образи якого помалу темніли, ніби чарами змінюючи свої барви в міру згасання денного світла. Сяйво, що сходило з неба, запалювало свої останні відблиски, борючися з ніччю; юнак підвів голову і побачив ледь освітлений кістяк, що непевно хитав черепом з боку на бік, ніби промовляв до нього: «Мертвим ти ще не потрібен!» Провівши рукою по чолу, щоб відігнати сон, юнак виразно відчув невідомо звідки свіжий подув, наче щоки торкнулося щось пухнате, і здригнувся. Шибки глухо задеренчали, він подумав, що ці холодні пестощі, гідні таємниць могили, — доторк якогось кажана. Ще хвильку при тьмяному призахідному посвіті він невиразно сприймав привиди, якими був оточений; потім увесь цей натюрморт розплився в суцільній чорноті. Ніч, пора, обрана для смерті, невблаганно насувалась. Потім настав якийсь провал у відчуттях: він зовсім не сприймав нічого земного — чи то поринувши в марення, чи то піддавшися сонливості, викликаній утомою та напливом думок, що краяли йому серце. Враз йому здалось, ніби його покликав чийсь грізний голос, і він затремтів, неначе посеред нестерпного кошмару його враз зіпхнули в безодню. Він заплющив очі — промені яскравого світла засліпили його; серед темряви засяяла червоняста куля, і в центрі її стояв невеличкий дідок, що спрямовував на нього світло лампи. Він не чув, як дідок увійшов, як рухався чи говорив. У його появі було щось магічне. Найбезстрашніша людина, збуджена отак серед сну, напевне, здригнулася б перед цією постаттю, яка неначе вийшла з саркофага, що стояв поряд. Тільки молодий блиск, що оживляв нерухомі очі цього привида, не дав незнайомцю повірити в якесь надприродне з’явище; і все ж одну коротку мить переходу з життя сновиди до життя реального він відчував філософський сумнів, рекомендований Декартом, несамохіть опинився під владою однієї з тих нез’ясовних галюцинацій, таємниці яких відкидає наша гордість, а наша безсила наука марно силкується їх збагнути.
27
Курульне крісло — у давніх римлян крісло, в яке сідали магістрати при виконанні своїх функцій.