— Пане маркізе, — сказав він на закінчення розмови, — я можу зараз потішити вас. Тепер мені достатньо відомі особливості вашої конституції, і я кажу, що високоталановиті паризькі лікарі помилилися щодо природи вашої недуги. Ви, пане маркізе, проживете Мафусаїлів вік, якщо, звісно, не загинете від нещасливого випадку. Ваші легені — це ковальський міх, ваш шлунок не гірший, ніж у страуса; та якщо ви й далі житимете в гірському кліматі, то можете дуже швидко опинитися просто в сирій землі. Ви зрозумієте мене з півслова, пане маркізе. Хімія довела, що людське дихання — не що інше, як горіння, сила якого залежить від нагнітання або розрідження горючих речовин, які нагромаджуються в організмі, інакшому в кожної людини. У вас горючих речовин удосталь: ви, коли можна так висловитись, пересичені киснем, бо маєте палку вдачу людини, народженої для великих пристрастей. Вдихаючи свіже й чисте повітря, що прискорює життєві процеси в людей слабкої конституції, ви таким чином ще сприяєте згоранню, й так надто швидкому. Отже, одна з умов вашого існування — це долини й густа атмосфера стайні. Так, животворне повітря для людини, виснаженої роботою думки, можна знайти на буйних пасовиськах Німеччини, в Баден-Бадені, в Тепліці. Коли вас не лякає Англія, то її туманне повітря остудить ваш внутрішній жар; але наш курорт, розташований на висоті тисячі футів над рівнем Середземного моря, — для вас загибель. Така моя думка, — зауважив він, прибравши нарочито скромного вигляду, — висловлюю вам її, хоч це й не в наших інтересах, бо, погодившись із нею, ви завдасте нам прикрості своїм від’їздом.
Якби медоустий лікар не сказав цих останніх слів, його показне добросердя підкупило б Рафаеля, але він був спостережливий і по інтонаціях лікаря, по жестах і поглядах, що супроводили цю жартівливу фразу, здогадався, що цей чоловік виконує доручення збориська веселих курортників. Отже, ці нероби з квітучими обличчями, знуджені старі дами, мандрівці-англійці, чепурухи, що втекли від чоловіків із коханцями, придумали спосіб вигнати з курорту нещасну присмертну людину, кволу, нездатну, як їм здавалося, захистити себе від щоденних переслідувань! Рафаель прийняв виклик, побачивши в цій інтризі нагоду розважитись.
— Щоб не засмутити вас своїм від’їздом, я спробую скористатися вашою порадою, живучи тут, — сказав він лікареві. — Завтра ж почну будувати дім, і там у мене буде таке повітря, яке ви вважаєте необхідним для мене.
Правильно зрозумівши гірку посмішку, що скривила Рафаелеві уста, лікар не знайшов що сказати і квапливо попрощався.
Озеро Бурже — це велика чаша в горах, чаша з зазубленими вінцями, в якій на висоті семисот — восьмисот футів над рівнем Середземного моря виблискує крапля води такої синьої, якої нема більш ніде в світі. З висоти Котячого Зуба озеро — ніби впущений кимось бірюзовий камінець. Ця прегарна крапля води має дев’ять миль в околі й у деяких місцях досягає близько п’ятисот футів глибини. Опинитись у човні серед водної гладіні, під ясним небом і чути тільки рипіння весел, бачити в далині самі лиш гори, повиті хмарами, милуватися блискучими снігами французької Мор’єни, пливти то повз гранітні скелі, вдягнені в оксамит папороті або невисоких чагарів, то повз веселі пагорби, бачити з одного боку розкішну природу, з другого — пустелю (немов бідняк прийшов на бенкет до багатія) — стільки гармонії й стільки суперечностей у цьому видовищі, де все велике й усе мале! В горах свої особливі умови оптики й перспективи; стофутова сосна здається тростинкою, широкі долини — вузькими, як стежки. Це озеро — єдине місце, де серце може відкритися серцю. Тут мислиш, тут любиш. Ніде більше ви не натрапите на таку дивну згоду між водою й небом, горами й землею. Тут ви знайдете цілющий бальзам від будь-яких життєвих знегод. Це місце збереже таємницю страждання, полегшить їх, приглушить, надасть коханню якоїсь особливої значливості, зосередженості, від чого пристрасть буде глибша й чистіша, поцілунок стане більш цнотливим. Та насамперед це — озеро спогадів; воно сприяє їм, забарвлюючи їх у колір своїх хвиль, а його хвилі — дзеркало, де відбивається все. Тільки серед цієї прекрасної природи Рафаель не відчував свого тягаря, тільки тут він міг бути безтурботним, мрійливим, вільним від бажань. Після лікаревого візиту він подався на прогулянку й наказав човняреві причалити біля виступу пустельного мальовничого пагорба, на другому схилі якого лежить село Сент-Інносан. З цього високого мису погляд охоплює й гори Бюже, біля підніжжя яких тече Рона, і дно озера. Але Рафаель особливо любив дивитися звідси на протилежний берег, на меланхолійне абатство От-Комб, цю усипальницю сардінських королів, що спочивають біля скелястих урвищ, ніби прочани, що скінчили свої мандри. Раптом рівне, розмірене рипіння весел, одноманітне, як спів ченців, порушило тишу природи. Здивований тим, що хтось іще вибрався на прогулянку в цю частину озера, звичайно безлюдну, Рафаель, не виходячи з задуми, кинув погляд на людей, що сиділи в човні, й побачив на кормі літню даму, що так різко говорила з ним напередодні. Коли човен порівнявся з Рафаелем, йому вклонилася тільки компаньйонка цієї дами, бідна дівчина з доброї родини, яку він бачив, здавалося, вперше. Човен зник за мисом, і за кілька хвилин Рафаель уже забув про дам, як раптом почув коло себе шелест сукні й шурхіт легкої ходи. Озирнувшись, він побачив компаньйонку; по її збентеженому обличчю він здогадався, що їй треба щось йому сказати, й підійшов до неї. Жінка років тридцяти шести, висока, худорлява, суха й холодна, вона, як усі старі панни, бентежилась від того, що вираз її очей був невідповідний її ході, нерішучій, незграбній, позбавленій гнучкості. Пристаркувата й водночас молода, вона трималася з гідністю, тим показуючи, що вона дуже високої думки про свої чудові якості. А рухи в неї були по-чернецькому обережні, як у багатьох жінок, що перенесли на саму себе всю нерозтрачену ніжність жіночого серця.