— Ваше життя в небезпеці, не ходіть більше до курзалу! — сказала вона Рафаелеві й зразу ж відступила назад, ніби вона вже заплямувала свою честь.
— Добродійко, прошу вас, висловтесь ясніше, коли ви вже такі ласкаві, що прийшли сюди, — усміхнувшись, відказав Валантен.
— Ох, без важливої причини я нізащо б не наважилась накликати на себе невдоволення графині, адже як вона колись дізнається, що я вас попередила...
— А хто може їй розповісти? — вигукнув Рафаель.
— Ваша правда, — відповіла стара панна, кліпаючи очима, наче сова на сонці. — Але подумайте про себе, — додала вона, — одні юнаки, що хочуть вижити вас звідси, обіцяли викликати вас на дуель і примусити битися з ними.
Вдалині почувся голос літньої дами.
— Дякую вам, добродійко... — почав був маркіз.
Але його захисниця вже зникла, зачувши голос своєї пані, що знову вискнула десь за узгір’ям.
«Сердешна дівчина! Нещасливці завжди зрозуміють і підтримають одне одного», — подумав Рафаель і сів під деревом.
Ключем до будь-якої науки, безперечно, є знак запитання; запитанню: Як? — ми завдячуємо більшість великих відкриттів. Життєва мудрість, можливо, в тому й полягає, щоб при всякій нагоді питати: Чому? Але, з другого боку, вироблена звичка все передбачати руйнує ваші ілюзії. Так і Валантен, звернувшись без будь-якої філософської націленості своїми розкиданими думками до доброго вчинку старої панни, відчув сильну гіркоту.
«Що в мене закохалась компаньйонка, в цьому нема нічого дивного, — вирішив він, — мені двадцять сім років, у мене титул і двісті тисяч ліврів ренти! Але що її пані, яка боїться води не менше, ніж коти, прокатала її в човні повз мене, — оце дивна, незвичайна річ. Дві дами приїхали до Савойї, щоб спати, як байбаки, опівдні питають, чи зійшло вже сонце, а сьогодні встали о восьмій годині ранку й подалися за мною, щоб розважитись випадковою зустріччю».
Стара панна зі своєю сорокарічною наївністю скоро стала в Рафаелевих очах ще одним різновидом підступного й сварливого світу, втіленням ницої хитрості, незграбної підступності, тієї любові до дріб’язкових чвар, яка буває в жінок та священиків. Чи дуель була вигадкою, чи, може, його хотіли залякати? Нахабні, настирливі, як мухи, ці дрібні душі зуміли зачепити його самолюбство, пробудили в ньому гордість, розворушили цікавість. Не бажаючи ні пошитися в дурні, ні набути слави боягуза і, видно, забавляючись цією невеличкою драмою, Рафаель того ж вечора подався до курзалу. Зіпершись на мармуровий карниз каміна, він стояв у головному залі, вирішивши не давати ніякого приводу до сварки, але уважно розглядав обличчя і вже самою настороженістю в певному розумінні кидав товариству виклик. Він спокійно чекав, щоб вороги самі до нього підійшли; так дог, певний своєї сили, не гавкає без пуття. Під кінець вечора він прогулювався по гральній залі, від вхідних дверей до дверей більярдної, час від часу позираючи на молодих гравців, що зібралися там. Трохи згодом хтось із них вимовив його ім’я. Хоч вони розмовляли пошепки, та Рафаель легко здогадався, що став предметом якоїсь суперечки, й нарешті вловив кілька фраз, вимовлених уголос: