Глухі слова обурення перебили Рафаелеві мову. Говорячи з супротивником, він не спускав з нього пильного, нестерпно ясного погляду; він випростався, обличчя в нього стало незворушне, як у небезпечного безумця.
— Хай замовкне, — сказав його супротивник одному з секундантів, — а то в мене від його голосу все перевертається всередині!
— Добродію, годі! Марно витрачаєте красномовність! — гукнули Рафаелеві хірург і свідки.
— Панове, я виконав свій обов’язок. Не завадило б і цьому юнакові висловити свою останню волю.
— Годі! Годі!
Рафаель стояв нерухомо, ні на мить не гублячи з ока свого супротивника, який, ніби пташка під поглядом удава, був скутий майже чарівною силою; змушений скоритися цьому вбивчому поглядові, він відводив очі, але знову підпадав під його владу.
— Дайте мені води, я хочу пити... — сказав він секундантові.
— Ти боїшся?
— Так, — відповів юнак. — Очі в нього горять, вони мене заворожують.
— Хочеш перепросити його?
— Запізно.
Дуелянтів поставили за п’ятнадцять кроків один від одного. Кожен мав пару пістолетів і, за умовою цієї дуелі, мав вистрелити двічі, коли захоче, але тільки після знаку, поданого секундантами.
— Що ти робиш, Шарлю! — крикнув секундант Рафаелевого супротивника. — Кладеш кулю, не насипавши пороху!
— Я пропав! — відповів той пошепки. — Ви поставили мене проти сонця...
— Сонце у вас за спиною, — суворим, урочистим тоном сказав Валантен і, не звертаючи уваги ні на те, що сигнал уже дано, ні на те, як старанно цілиться в нього супротивник, неквапно зарядив пістолета.
В цій надприродній певності було щось страшне, це відчули навіть форейтори, яких привела сюди жорстока цікавість. Граючи своєю могутністю, а може, бажаючи випробувати її, Рафаель розмовляв з Жонатасом і дивився на нього під пострілом свого ворога. Шарлева куля зрізала гілку на вербі й упала в воду. Рафаель, вистреливши навмання, влучив супротивникові в серце і, не звертаючи уваги на те, що юнак упав, квапливо видобув шагреневу шкіру — перевірити, скільки йому коштувало життя людини. Талісман був не більший від дубового листка.
— Чого баритеся, форейтори? Час їхати! — сказав Рафаель.
Того ж вечора він прибув до Франції і Овернською дорогою виїхав на води в Мон-Дор. Дорогою в нього виникла несподівана думка, одна з тих думок, що западають у душу, як сонце крізь густі хмари кидає свій промінь у темну долину. Смутні проблиски безжальної мудрості! Вони осявають уже доконані події, розкривають наші помилки, і ми самі тоді нічого не можемо пробачити собі. Він подумав раптом, що володіння могутністю, хоч би яка вона була безмежна, не навчає користуватись нею. Скіпетр — для дитини іграшка, для Рішельє — сокира, для Наполеона — підойма, що нею можна перевернути світ. Влада лишає нас такими самими, які ми є за своєю природою, і звеличує тільки великих. Рафаель міг усе, але не звершив нічого.
На мондорських водах таке саме товариство втікало від нього так само поквапно, як тварини тікають від трупа, зачувши здалеку дух смерті. Ця ненависть була взаємна. Остання пригода навіяла йому глибоку неприязнь до світського товариства. Тому першою турботою Рафаеля було відшукати в околицях відлюдне пристановище. Він інстинктивно відчував потребу прилучитись до природи, до непідробних почуттів, до того рослинного життя, якому ми так охоче віддаємося серед полів. Другого дня по приїзді він насилу видерся на вершину Сансі, оглянув гірські краї, невідомі озера, сільські хатини Мон-Дора, суворий, дикий вигляд яких тепер починає спокушати наших художників. Подекуди тут трапляються гарні куточки, повні чару й свіжості; вони різко контрастують із похмурим виглядом цих гір. Майже за півмилі від села Рафаель опинився в такій місцевості, де грайлива й весела, як дитя, природа, здавалось, навмисне таїла свої найкращі скарби. Тут, у цих відлюдних місцях, мальовничих і милих, він і надумав оселитись. Тут можна було жити спокійним рослинним життям плода на дереві.