Урочисту тишу, що панувала в цьому гайку, який, мабуть, не попав до списків збирача податків, раптом порушив гавкіт двох собак. Корови повернули голови до входу в долину, а потім, показавши Рафаелеві мокрі морди й тупо подивившись на нього, знов заходилися скубти траву. Коза з цапеням, ніби якимись чарами завислі на скелях, сплигнули на гранітну площинку недалеко від Рафаеля й зупинились, запитливо поглядаючи на нього. На дзявкіт собак із хатини вибігло опецькувате хлоп’я, потім вийшов сивий дід середнього зросту. Обидва ці створіння гармоніювали з довколишнім краєвидом, повітрям, квітами, хатиною. Здоров’я перехлюпувалось через вінця серед цієї щедрої природи, старість і дитинство були тут прекрасні. Одне слово, від усіх різновидів живих створінь тут віяло первісною безпосередністю, звичним щастям, перед лицем якого розкривався весь фальш нашого святенницького філософування, й серце зцілялось від штучних пристрастей. Старий, здавалося, міг би послужити улюбленою натурою для мужнього пензля Шнетца: засмагле обличчя з мережкою зморщок, мабуть, затверділих на дотик; прямий ніс, випнуті вилиці, помережані червоними жилками, як старий виноградний лист, різкі риси — всі ознаки сили, хоча сила вже вичерпалась; руки, й досі мозолясті, хоч вони вже не працювали, були вкриті рідкими, сивими волосками; старий тримався як людина справді вільна, так що можна було уявити, що в Італії він став би розбійником з любові до неоціненної волі. В хлопчика, справжнього горянина, були чорні очі, якими він міг дивитись на сонце, не мружачись, смагляве обличчя, темні розпатлані кучері. Він був спритний, рішучий, природний у рухах, мов птах; крізь лахміття просвічувала біла свіжа шкіра. Обидва мовчки стояли поряд, із тим самим виразом на обличчі, і погляди їхні промовляли про цілковиту тотожність їхнього однаково дозвільного життя. Старий перейняв у дитини її ігри, а дитина в старого — його забаганки, за особливою угодою між двома видами слабкості: між силою, яка вже вичерпується, і слабкістю, яка ще не розвинулась. Трохи згодом на порозі з’явилась жінка років тридцяти. Ідучи, вона сукала нитку. То була овернка[105]: білі зуби, смагляве, веселе й відкрите обличчя, обличчя справжньої овернки, стан овернки, одяг і зачіска овернки, високі груди овернки, овернська говірка, працьовитість, темнота, ощадливість, щирість — одне слово, все, разом узяте, уособлювало овернський край.
Вона вклонилась Рафаелеві; зав’язалась розмова. Собаки вгамувалися, дід сів на лавці на осонні, а хлоп’я ходило за матір’ю, мовчки прислухалось, не спускало очей з незнайомого чоловіка.
— А ви не боїтеся тут жити, пані?
— А чого боятись? Загородимо вхід, то хто сюди ввійде? Ні, ми нічого не боїмося. Та й що робити злодіям у нас? — додала вона, запрошуючи маркіза ввійти до найбільшої кімнати в хатині.
Вона обвела рукою закіптюжені стіни, єдиною прикрасою яких були розмальовані синьою, червоною й зеленою фарбами картини. «Смерть Кредита», «Страсті господні» та «Гренадери імператорської гвардії», ще було в кімнаті старе горіхове ліжко з колонками, стіл на точених ніжках, лава, діжка, свиняче сало, підвішене до стелі, сіль у горщику, грубка, пожовклі розмальовані гіпсові фігурки на поличці над каміном. Вийшовши з хатини, Рафаель помітив серед скель чоловіка з мотикою в руках, який, нахилившись, зацікавлено поглядав на оселю.
— То хазяїн, — пояснила овернка, всміхнувшися звичайною для селянки усмішкою. — Він там працює.
— А старий — ваш батько?
— Ні, то, з вашої ласки, дід мого хазяїна. Йому вже сто два роки. А проте водив оце днями нашого малого пішки до Клермона! Дужий був чоловік, а тепер, правда, тільки спить, п’є та їсть. З малим бавиться, бува, малий тягне його в гори, а він нічого, йде...
Валантен зразу вирішив поселитися зі старим та хлоп’ям, дихати тим самим повітрям, їсти той самий хліб, спати тим самим сном, наповнити свої жили такою самою кров’ю. Вереди умирущого! Стати слимаком, що приліпився до цих скель, на кілька зайвих днів зберегти свою черепашку, заглушити в собі роботу смерті — це стало для нього основою поведінки, єдиною метою буття, прекрасним ідеалом життя, єдино правильним життям, справжнім життям. Глибоко егоїстична думка ввійшла в саме його єство і поглинула для нього всесвіт. Йому уявлялось, що всесвіту більш нема, — всесвіт зосередився в ньому. Для хворого світ починається в узголів’ї ліжка й кінчається біля його ніг. Ця долина зробилася постіллю Рафаеля.