Перед Ніною бігла стежка між рядами чахлих, тоненьких дерев. Там, як оазис, виглядало зелене коло садка. В ньому підводилась будівля з високим шпилем, закінченим просторою площадкою. Що тут був за будинок?
Аж ось зарокотав і полинув у небо літак. Здавалось, він випурхнув з гущавини невідомого “зеленого палацу”. Аеропланчик був маленький, просто іграшковий. На стежці загавкав, покотившись веселим клубком, пес, за ним з алеї вийшов хлопець-підліток. Ніна стежила за ним. Жовтий, як шакал, пес і смуглявий, чорний хлопець її зацікавили. Пес був верткий, як дзиґа. Хлопець із сумкою через плече ішов поважно, заглиблений у свої думки.
Вони підійшли до басейну. Пес, обернувшись до Ніни, зацікавлено понюхав повітря.
- Бім!.. - застережливо покликав його хлопець, зиркнувши на Ніну.
Тим часом Ніна відчула, що по нозі в неї щось повзе… Дівчина глянула і остовпіла, не знаючи, що робити. Це була неприємна, гидка істота - великий павук.
- Ні з місця! - раптом закричав їй хлопець. - Не рухайтесь, а то вкусить!..
Ніна розгублено завмерла на місці. Павук непорушно сидів на коліні. Так і хотілось його зігнати, але тон невідомого хлопця був дуже серйозний. Ніна зціпила зуби. Павук швидко поліз по панчосі назад, на землю. І тільки він торкнувся землі, як хлопець влучно ударом кийка поклав його на місці. Пирхаючи, виявляючи своє співчуття, жовтий пес застрибав навколо.
- Це привчає до витримки, - м’яко всміхаючись, сказав хлопець. - Ці кляті створіння ніколи не кусають, коли їх не чіпати і не рухатись. А укус їх дуже небезпечний. Раніше вони нам багато дошкуляли, а тепер їх зовсім обмаль, їм ніяк не подобається… все це!
Вій показав на пейзаж будівництва, що розстелявся перед очима.
Ніна скоса глянула на хлопця, що стояв чемний, старанно одягнений у спортивного типу повий костюмчик. Ледь розкосі очі під злетілими вгору густими бровами видавались дуже великими. Може, їх робили такими довжелезні вії?.. Обличчя, незважаючи на бронзовий відтінок, було ніжне, як у дівчини. З-під тюбетейки виглядав дбайливо розчесаний проділ. На шиї яскравів галстук - блакитний у рожеву смужку. “Лялечка!” подумала Ніна. Вона ставилася з легким презирством до красивих юнаків, які уважно дбали про свою зовнішність. “Ідеалом” Ніни був замурзаний, наскрізь пройнятий запахом бензинового перегару герой: льотчик, комбайнер, шофер чи якась інша людина від техніки, але настільки закохана в свою роботу, що шкодувала б і хвилини на дрібниці туалету. Ніна ніколи не погоджувалася з твердженням Пушкіна, що “быть можно дельным человеком и думать о красоте ногтей…”
Але невідомий люб’язно простягнув руку, і незручно було ухилитися від знайомства.
- Будьмо знайомі! Я вас знаю, ви вчора приїхали з нею… з нашою ВВЕС. А мене звуть Алкад. Мій тато завідувач метеорологічного пункту. Чули? Знаєте, це ж ми кілька років там вгорі вивчали для вас вітри, щоб виявити, чи можуть ваші ВВЕС тут працювати… Літаючі електростанції! Навіть не віриться, що можна було вигадати таку історію. Знаєте, я навіть написав про це, що…
Аж тут хлопець “спіткнувся”, розв’язність одразу зникла, і він почервонів, зніяковілий, не докінчивши, що саме він написав.
“Тьху, червоніє, як дівча!” - насмішкувато відзначила Ніна.
Запанувала мовчанка. Тільки жовтий пес, стрибнувши на край басейну, почав шумно хлебтати свіжу воду.
- От, - сказала Ніна перше, що спало на думку, щоб урвати ніякову мовчанку, - я дивилась на цей басейн і ніяк не могла зрозуміти, чому вода в ньому така чиста і не тікає назад… у ґрунт.
- Правильно, - оживився хлопець. - Раніше ніяк не вміли зберігати в ґрунті воду під час затишшя… коли вітродвигун стоїть. Та потім придумали такий розчин, що робить ґрунт, навіть піщаний, водонепроникним. Цей розчин вигонить з ґрунту кальцій і насичує натрієм. Одним словом, там відбувається ряд хімічних процесів і басейн стає надійним, як консервна коробка.
- Цікаво, - сказала Піна. Підійшовши до басейну, вона почала розглядати його дно, ніби збираючись зробити хімічний аналіз. - Вона гірка, ця вода? - запитала вона, опускаючи руку в прозору глибінь.
- Ні, вона трішки солона, - відповів хлопець. - Але її охоче п’ють тварини, а головне, споживають рослини. - Там, - він показав на поля, - добувають і гірко-солону.. Ви ж забули про опріснювачі!.. Тепер, коли ми матимемо електрику, ми зовсім легко робитимемо з неї прісну.
Розмова зав’язувалась все жвавіше. Юнак, очевидно, любив погомоніти. А тут можна було розповісти чимало цікавого.
Коли вони приїхали, розповідав хлопець, тут була пустеля, така, як тягнеться отам далі. Величезні горби-бархани пересував вітер, здіймаючи вгору піщаний туман. Сонце ставало жовтим і тьмяним, і день нагадував ніч… Серед цієї пустелі збудували, як оазис, їх метеоаерологічний пункт. Шпиль їхнього будиночка був таким дивовижним видовищем серед піщаного моря. Здивовано поглядали на нього водії караванів, які зрідка ходили цим шляхом. Тут, на місці цього вітронасоса, був тоді брудний колодязь, блок з канатом і шкіряне відро. Щоб витягати воду, взад і вперед ганяли верблюда. Скільки часу марно витрачали лише на те, щоб напоїти караван!.. Нещасні стомлені верблюди ревли добу, дві, поки нарешті до них доходила черга. Цікаво було, як на цей колодязь натрапила наша автоколона, що вперше робила свій славнозвісний Кара-Кумський пробіг… Автомобілісти під’їхали до колодязя одночасно з якимсь караваном. Це було щось неможливе: верблюди стояли “в черзі” з учорашнього ранку. Тоді вперше машина напоїла караван: один з учасників експедиції став на допомогу. Швидкий автомобіль впрягся замість верблюда і накачав води за короткий час.
Так було ще недавно. А потім скромні вітрячки замаячили в пустелі. Приїхали ботаніки “ворожити” над рослинністю. З’явились звичайні сільськогосподарські рослини… Приїхали науковці з одного, двох інститутів вивчати й перемагати пустелю. Тепер же прилетіла ВВЕС… Починається таке цікаве життя, що розбігаються очі, правда? Навіть учитись буває трохи важкувато, наприклад зараз, коли не сьогодні-завтра мають пустити ВВЕС. А вже скоро й екзамени…
- Екзамени? А як ви вчитеся? В якому класі?
Мовчазна досі Ніна урвала свого співбесідника. Виявилось, що той хлопчик, Алкад, вчиться теж у восьмому класі. Правда, йому вже п’ятнадцять з половиною років, але він перший рік, коли сюди приїхали, дуже хворів і тому трохи запізнився. Як він вчиться? Поки що сам, бо школа в Зеленому селищі - дуже молода і ще не має восьмого класу. Допомагає тато, а складати іспити хлопець літає в Ашхабад.
- Так ви… Може ви поділитеся зі мною книжками, поки я одержу свої? Мені їх вишлють поштою… Знаєте, ми їхали наспіх. А так не хочеться відставати!
- Звичайно, - розцвів від задоволення хлопець. - Можна зараз же зайти по книжки… Тут же близенько.
Вони пішли стежкою до шпилястого “палацу”, що привернув увагу Ніни. Жовтий Бім весело помчав уперед. Тут розляглися вже на піску баштани і будили в уяві солодкий запах східних динь. Алейка мережаних піщаних акацій привела до воріт, у яких заплутались кримські троянди.
Діти ввійшли у двір, і зразу війнула на них приємна прохолода. Розкішний садок оточував будинок метеорологічної станції. Він дивував око незвичними тут рослинними багатствами. Виноградні лози оповивали маленьку альтанку. Буйним цвітом розквітали якісь пахучі жовті кущі. Чи то персики, чи абрикоси вже стояли з зав’яззю плодів. У траві рясніли тюльпани… Які тільки тюльпани! Різноколірні, величезні, як розмальовані чашки.
Назустріч Ніні заясніли кущі троянд - червоних, оксамитових.
- Каракумські, особливого оксамиту! - гордовито сказав Алкад. - Наш ботанік обіцяє зробити тут місто троянд.
- А де ж камелія? - запитала Ніна, пригадавши дядині оповідання.
- - Ви знаєте й про неї? - здивувався Алкад. - Вона є, тільки тепер уже відцвіла.
Він повів Ніну до вічнозеленого куща камелії. Гриб-парасолька схилився над Піною. Їх було й тут чимало - великих, затишних навісів, сплетених неначе з очерету.
- Це мама надумала ховати наш садок під парасолями, - сказав Алкад. - Ми його й закриваємо від сонця на кілька годин. Парасольки ці складаються, бачите?
Він цокнув замком ближчої парасольки, і вона спалась, повисла. Тінь зникла. Блиснула на сонці захована в траві тоненька смужка води, що оточувала квадрат садка.
- Я так і знала, що тут десь ховається вода, - сказала Ніна. - Але звідки вона тут тече? З того вітронасоса?
- Ні, - усміхнувся хлопець, - ні, у нас своє водосховище, секретне… Ми добуваємо воду просто з повітря.
Не вірите? Ось напийтеся, яка добра вода… Зовсім прісна.
Він витяг із столика під парасолькою кружку і набрав з струмка води. Вона була й справді смачна.
- Що ж це, секрет? - спитала Ніна. Мабуть, бала-кун-хлопець вирішив її інтригувати.
- Ходімо, я вам покажу, - озвався Алкад.
Вони звернули з доріжки, і Ніна побачила на майданчику, залитому сонцем, чудернацьку споруду. Це був обкладений камінням високий горб, рівний, як піраміда. Курган?.. Могила?..
- Це повітряний колодязь, - пояснив Алкад. - Тут ми робимо росу. Бачите, там всередині яма, глибока яма - конусом. Дно її вимощене камінням, великим і дрібним. Таке ж каміння вкриває колодязь і зверху, щоб зберігати всередині вологість. Коли у відтулину входить гаряче повітря, воно охолоджується, і крапельки вологи осідають на щебені… Ця роса стікає у водозбірничок, і ось вона…
- Так просто? - здивувалась Ніна.
Діти повернули назад і пішли запашною алейкою до будинку.
Тут стояли звичайні метеорологічні прилади. Мов величезні чашки квітів, розташувалися дощоміри - майже непотрібні тут, у сухій пустелі. Стояли вулики-скриньки - “англійські” будки з термометрами. Наче могили, виднілися огороджені ділянки ґрунту, де, занурені в землю, вимірювали температуру ґрунтові термометри. Якась жінка поралась біля них.
- Мамо! - закричав Алкад. - До нас прийшли гості. Ми будемо учитися… разом. Це донька… товариша Китайського.
- Племінниця, - тихо поправила Ніна.
- Будьмо всі друзями, - сказала жінка, стискуючи руку. - От вам друг - мій син. Він, слово честі, непоганий хлопець. Він у нас садовод і дослідник каучуконосів пустелі… потім він скрипач, а найголовніше, - це наше лихо, - він…
- Мовчи, мовчи, - закричав весь червоний хлопець. - Не смій говорити! Ти завжди насміхаєшся…
- Мовчу, мовчу, - засміялась жінка, - я собі піду. А ти привітай гостю, тільки дивись, не заговори її на смерть.
Вона повернулась до приладів, лишивши на обличчі Алкада рум’янець.
- Мама завжди любить пожартувати, - сказав Алкад.
І замовк, пригадавши, певно, убивчу мамину пораду: “не заговори!”
- А де ж наш вітер? Де приладдя? - сама почала розмову Ніна.
- Там угорі, - радо заспішив хлопець, вказуючи на високий дах шпиля, - там анемометри всіх систем, потім нам допомагають кулі-пілоти, радіозонди, а інколи й розвідник - небесний “Жучок”. Бачите, як літає?.. Він тільки-но подався з татом у розвідку.
Розмовляючи, нові друзі ввійшли в будиночок.
- Зайдіть до моєї кімнати, покажу книжки, - запросив Алкад.
Кімната була повна книжок і рослин, немов домашня оранжерея. Всіх ґатунків, у горщиках, у ящичках рослини, певно, були гордощами юного ботаніка. На столі лежала книжка, а напроти вікна стояв радіоприймач.
- А у вас тут ціла оранжерея…
- Так собі, - скромно сказав Алкад. - Я вивчаю рослинність пустелі. Коли тато дозволяє, я беру “Жучка” і їду туди… в пустелю.
- Сам?
- Сам… Я трохи навчився літати.
“Оце вже бреше! - вирішила Піна. - Зачіска, квітті… рослини і мотори?.. Та він і до радіо, певно, не вміє підійти!”
Але, мов заперечуючи її думку, Алкад простяг руку до радіоприймача.
- Послухаймо, що там. Оголошували, що сьогодні…
- Старомодний, з акумуляторами! - недбало зауважила Ніна..
- А як же ви думаєте? До прибуття великої ВВЕС ми були бідні на електрику. Правда, і ці акумулятори заряджав вітер - малий двокрилий вітрячок. Еге ж… Оголошували, що сьогодні, зараз оце, буде лекція про творця нашої ВВЕС.
Ніна підступила ближче, зацікавлена й здивована. Поки Алкад порався біля приймача, дівчина ждала нетерпляче. Коли хлопець нарешті піймав потрібну станцію, диктор уже оголошував: -…інституту вітроенергетики про роботи інженера Китайського.
- О, - здивувалась Ніна, - таки й справді про нас!
- Мало не забув, - сказав хлопець. - Буду слухати. А то я ж нічого не розумію у ваших ВВЕС.
Лектор почав…