Анатолій Сергійович міцно потиснув руку Ігдіра.
- Спасибі! Ми мусимо вартувати якнайкраще. Пустеля, мені здається, може зробити напад. Що ж чути з твоїм смерчографом?
- Це наше найвразливіше місце, - сказав Ігдір.. - Але моя конструкція, для якої я використав схему звичайного радіокомпаса, готова. Завтра ми її встановимо. Хай моє чорне волосся обернеться в білий ковил, коли ми таки не навчимося вчасно дізнаватись про наближення смерчу.
- Вчасно? - недовірливо перепитав Анатолій Сергійович. - Це за кілька хвилин?
- Е, ні, - заперечив Ігдір. - Ні! - і його уперте, роздвоєне підборіддя енергійно випнулось наперед. - Зможемо передбачити принаймні за годину. Я недаремно сидів ночами, вивчаючи передсмерчові метеорологічні умови. Смерчограф зможе показувати найменші зміни електростатичного поля навколо землі. А я вже знаю, які саме з тих змін відповідають наближенню смерчів.
Він помовчав і додав.
- Так ми й віддамо пустелі наші троянди! Ходімте, я внизу покажу вам майже готовий смерчограф.
ГІСТЬ ІЗ ПУСТЕЛІ
Повітря, напоєне пахощами квітів, було гаряче, як дихання хворого.
Сидіти за столом важко. Так би й покинула книжки, розляглася б десь біля прохолодного струмочка і лежала б нерухомо-сонно, як розморена сонцем ящірка!
Але Піфагорова теорема розворушує Ніну.
- Ти таки природний математик, Ніно. Дивись, уже і сон твій зник. А я, навпаки, зовсім сплю.
І Алкад комічно розплющив очі, і без того великі, а вони немов самі стулялись від непереможної втоми.
- Ну, ясно, мабуть, не спав зовсім, писав вірші.
- Так… Грав на скрипці і потім трохи щось… склалося.
Рум’янець опалив засмаглі щоки юнака. Довгі вії сквапно заховали в глибінь очей раптову зніяковілість.
- Мені дуже подобаються, Алько, твої вірші, але чи не скажеш ти мені все ж таки, чому квадрат гіпотенузи…
- Безсовісна! Ти мстишся за черепні кістки, які не хотіла вчити. Але чи то безсоння, чи спека сьогодні зробили мій мозок в’ялим, як дохла риба.
- Брр, що за порівняння! А ще поет!
- Це спека, Ніно… Поглянь на Біма!
Жовтий Бім справді лежав на підлозі, як мертвий, розкинувши лапи, хвіст.
- Знаєш, Ніно, тварини прекрасно завбачають погоду. Бім буває смутний і лінивий перед бурею.
- Ти теж тварина, отже…
- Не смійся, Ніно, я справді буваю якийсь чудний перед змінами погоди. Слухай, я сьогодні не спав і під ранок чув розмови татка з твоїм дядею Толею…
- Ну і що?
- Твій дядя справжній стратег. Він хоче урахувати всі можливі небезпеки, що можуть звалитись на ВВЕС. У Катинського з татком відбулася ціла “нарада” про смерчі.
- Про смерчі? - здивувалась Ніна. - Хіба вони тут бувають?
- О, - сказав Алкад, - зараз, навесні, у найкращу пору пустелі, ти ще не знаєш, що то такс. Але пізніше ти переконаєшся, що це досить неприємні гості. До того ж вони з’являються так несподівано. Недаремно мій старий дід-скотар зве їх “відьмами пустелі”. Вони йдуть з піщаними бурями. Власне, бувають у нас не справжні смерчі, а просто вихри пилу. Вони виникають від шаленого нагрівання повітря. Тоді здіймається течія, що лютує, вирує, крутить гвинтом. Уявляєш, який це повітряний кратер! Зрідка бувають і справжні смерчі - родичі отих американських торнадо, що знищують цілі селища, випивають озера. По правді кажучи, я їх боюсь, отих смерчів, вони…
- Заторохтів! - засміялась Ніна. - Ти сьогодні заважаєш мені працювати. Маленький хлопчик не спав, бо йому снилися страшні відьми. Хлопчик занепокоєний, він вірить у сни і не хоче вчитись…
- До чого тут сни? - заперечив Алкад, проковтнувши Нінине глузування. - А коли б ти пережила таке, як я? Знаєш, коли я був зовсім малим, я вперше поїхав з мамою до діда Джулдуза. Їхній аул був тоді кочовим. Навесні вони осідали біля якогось такира і пасли худобу по квітучих горбах, поки спека не випалювала все. Тоді вони мандрували далі на північ, у степи. Мені тоді все дуже сподобалось у діда - його чай, ласощі, якими він мене частував…
- При чому ж тут смерчі? - нетерпляче перебила Ніна. Вона не любила слухати, якщо дія в якійсь історії розвивалась надто повільно.
- Стривай, Ніно, - продовжував Алкад. - Це зовсім недовга історія. Я грався сам у кибитці з собачам, коли раптом з пустелі налетів смерч. Я пам’ятаю тільки метушню, крик. З шумом щось упало на кибитку. Притиснувши собача до себе, я відчув, що ми кудись летимо, потім я втратив свідомість… Нас віднесло з кибиткою в сипучий бархан, і я тільки якимсь дивом не вбився. Після того я довго боявся “відьом пустелі”. І досі, треба сказати, їх недолюблюю.
- Бідненький! - співчутливо сказала Ніна. - Тобі жити б не в Кара-Кумах, а в скляному місті, такому собі місті, де не буває ні вітрів, ані смерчів. Під скляним ковпаком!
Лихо! Вона глумилася з нього, ця дівчина, подібна до хлопчиська! Алкад почервонів, ображений. Чудна, вона думає, що він не зміг би відповісти теж… ущипливо. А може б і справді не зміг! Ця вітер-дівчина, прилетівши до пустелі, за короткий час навчилась поводитися з ним, як з дурним хлопчиськом. А він ще… (коли б вона тільки знала!) ночами писав про неї вірші!
- Ну чого дивишся, як ображений баранець? Треба до діла братись!
Алкад покірно взявся до геометрії. “Піфагорові штанці”, ще раз розшифровані Ніною, були подолані, незважаючи на спеку.
…А все ж таки припікає! Навіть додому йти ліньки!
Ніна забрала книжки і позирала на Алкада, вже втихомирена, без посмішки. Розморені спекою очі дивилися просто сонно.
Жовтий Бім, зовсім понурий, насилу підвівся, як хворий, і поплентався до басейну. За хвилину почулось його жадібне хлебтання.
- Яка воно температура?
- Ти не йди! Прогляньмо показники. І я тобі покажу нові прилади. Знаєш, ми цими днями зробили дещо нове.
Алкад і Ніна вийшли на майданчик метеорологічної станції. Гаряче повітря струменіло перед очима, переливалось, як поверхня води. В його струмках скриньки з приладами гойдались, мов баржі на воді.
Діти зійшли нагору. Човники анемометрів бігли теж ліниво, наче й вітер приспала мертва спека. Він ніби й не курів пісками, пустеля лежала жовта, спокійна, непорушна. Яскравими барвами зелені, квітів, будинків мерехтіло на сонці зелене селище. Закинута високо-високо, спокійно висіла в повітрі ВВЕС, невтомно працюючи швидкохідними крилами. Недалеко від неї літали дві крилаті комашки: то Ялинка привчала Гордія Семеновича до роботи на стрибунах.
Засмаглий юнак, співробітник метеорологічної станції, порався біля тільки що поставленої, але ще необладнаної антени. Вона була чудна, незвичайна, ця антена. Такої і Нінці бачити не доводилось. Це був ніби великий вітряк з чотирма лопатями, що обертався на вертикальній осі. Лопаті були з дротів, схожі на арфи з срібними струнами. Нижче стояла якась чотирикутна скринька.
- Що то таке? - так і підскочила Ніна. Кожен механізм, всякий невідомий їй прилад завжди викликав непереможне бажання помацати його, оглянути кожну частинку.
- Це спеціальний радіокомпас, - сказав. Алкад. - Наша новина: смерчограф. Це прилад, який реєструє найменші зміни в електростатичному полі нашої атмосфери. А вже давно виявлено тісний зв’язок між цими змінами і різними атмосферними явищами: бурями, повенями, зливами і, нарешті, смерчами.
Юнак надів на руки й ноги гаки і поліз нагору до “арф” антени.
- Ага, - сказала Ніна, - розумію! Ви хочете по цих електричних сигналах дізнатись про наближення всяких приємних, а найбільше - неприємних гостей. Давно пора, а то називаються “метеорологи”, а не вміють точно встановити, коли може з’явитись “відьма пустелі”!
- Ну, от! - розвів руками Алкад. - “Не вміють”! Та тут наші вчені просто мало працювали над цим! Станція ваша здебільшого працює на висоті 1500-2000 метрів, саме там, куди “відьми” не залітають. Для цієї висоти наші метеорологи виміряли більше - найточніші дані про швидкості вітрів… про їхні зміни. Ми тут вимірюємо все найточніше. Ми рахуємо дощові краплі, “міряємо” сонячне сяйво. Навіть тепло, яке вночі випромінює земля. Ми простежуємо шляхи хмар, ми вивчаємо космічне проміння. Ми…