- А напрям? Куди? - з розпачем спитав Анатолій Сергійович і кинувся до радіобудки. Та його випередила Ялинка.
- Радист злякався й утік, - гукнула вона. - Я буду замість нього.
За хвилину вона вже приймала сигнали ВВЕС. Загублена в хвилях збуреної стихії вітростанція посилала своєму господареві скарги. Зросли показники висоти - вона неслась уже на висоті 2000 метрів. Анемографи мовчали, ніби навколо ВВЕС був мертвий штиль. Це було тому, що сама станція летіла з швидкістю бурі.
Сигнали кликали, лементували, але ставали щораз слабкіші. Потім зовсім завмерли.
Анатолій Сергійович на мить задумався. Більше чекати не можна було ні хвилини. Літак “Орел”, подарунок Ашхабада, мав стояти вдома. На крайній випадок був іще скромний поштовий літак і розвідник метеорологічної станції. Їм пощастило: смерч пронісся буквально в кількох метрах від аеродрому. Літаки стояли непошкоджені. Але далі? Що робити?
- Я зразу ж спробую зв’язатися з центральною авіабазою, - тихенько зауважила Ялинка. - Адже незабаром мусить прилетіти до Кара-Кумів дирижабль “Велетень”.
- Це добре, - зітхнув Анатолій Сергійович. - Тільки зараз треба…
Він не договорив і подався на майданчик аеродрому. Буря вже зовсім вщухла. Проте Зелене селище і досі збентежено ховалось від страшного гостя. Головний басейн мав вигляд порожньої западини, бо спраглий смерч висмоктав його по дорозі, як склянку води. Розтрощені діжки валялися на стежці. Пошкоджені дроти з поваленими стовпами дзвеніли жалісно, зачепившись за гілки дерев. Назустріч пройшов маленький санітарний загін, лікар і дві сестри несли ноші, на яких лежав хтось - білий, страшний своєю нерухомістю. Поруч ішов мовчазний, сумний Ігдір. Спазма перехопила інженерові горлянку.
- Де Ніна? - затремтівши, спитав він Ігдіра. Приголомшений аварією ВВЕС, він забув навіть про неї.
- Заспокойтесь, вона з Алкадом, - відповів той. - Але… розбився один з моїх робітників… Та ви знаєте його… Василь… білявий такий… Він лагодив антену смерчографа. Саму антену, як на сміх, занесло невідомо куди. Поранено і вашого радиста, його теж ударило головою об кам’яну стіну.
- Тоді, значить, треба взяти Ялинку. Будь ласка, поверніться, скажіть їй. Кожна хвилина дорога.
Хтось, уже сухий, спокійний, давав розпорядження: Ігдір хай летить слідом за Гордієм Семеновичем поштовим літаком, якщо той зараз дома. Він же, Катинський, летить сам з пілотом. Бортмеханік і Ялинка - єдині, кого можна взяти на “Орел”. Адже треба летіти швидше, ніж смерч.
Всі рухи, кроки, сухі й скупі слова, здавалось, тяглись дуже поволі, хоч на годиннику минуло буквально кілька хвилин, поки Анатолій Сергійович забіг додому. Адже треба було взяти з десяток тих гранат, які застосовувались тут для земляних робіт. Раптова думка просвердлила мозок, породжена швидкістю смерчу, обмеженістю часу. Тільки так!.. Сховавши гранати, він побіг до аеродрому.
Але ці дівчата! Певно, ще пішла чепуритись, переодягатись… Оці ще тендітні створіння! Анатолій Сергійович злостився, сидячи вже поруч з пілотом. Кожна хвилина здавалась йому годиною. Нарешті Ялинка підійшла до літака.
Невже довго? Дівчина бігла, здається, кілька секунд (як на змаганні). Вона посміхнулась і додала, що авіабаза обіцяла сьогодні ж зв’язатися з дирижаблем. Завтра він має бути… Анатолій Сергійович скоса позирнув на неї; вона ж ніяк не чепурилась: те самісіньке мокре плаття.
- Принаймні можна було надіти плащ! - сердито пробурмотів він.
Нарешті літак знявся над землею. Пілот набирав швидкості: стрілка альтиметра показувала все більшу висоту. Літак шарпало.
Вони летіли на північний захід - напрямок, куди дув вітер. За ці півгодини ВВЕС, певно, могла відлетіти кілометрів на п’ятдесят. Навіть більше, коли врахувати спочатку шалену швидкість бурі, з якою вона помчала. Пілот, сухий, худорлявий юнак, обіцяв швидко її наздогнати. Літак міг розвинути швидкість до трьохсот п’ятдесяти кілометрів на годину, а з ходовим вітром і більше.
Анатолій Сергійович глянув униз. Оазис Зеленого селища плив назад. Пустеля розляглась унизу і зверху виглядала зовсім зрозумілою, розшифрованою в своїй геологічній будові. Світло-жовті бархани курилися, ніжні грядові піски цвіли зеленим кольором окиття. Плямами червоніли глинясті такири.
На півночі вимальовувались синюваті сірчані горби. А на північному заході, куди полетіла ВВЕС, стояла жовто-сиза каламуть. Туди понеслась піщана буря.
Голос Ялинки, прозвучавши в телефоні, вивів інженера з задуми. Голос дзвенів уже особливо бадьоро.
- Знаєте? Чути сигнали ВВЕС! Все ясніше… Летить високо, на 2000 метрів! Ми наздоженемо її, правда? А що ми робитимемо далі?
- Ах, Ялинко, сховайте свою цікавість! - неввічливо відповів Катинський.
Вони змінили курс, звернули трохи на північ і полетіли ще швидше. Стрілка вже показувала триста п’ятдесят кілометрів на годину.
- Наздоженемо! - весело сказав пілот. - Смерчі? Вони пройдуть під нами.
Бінокль закляк у руках Анатолія Сергійовича. Хвилювання міцно стулило губи. Нарешті він побачив крапку. Крапка росла, виринаючи з каламуті, набираючи форми, кольорів. Це була ВВЕС. Піщана буря, очевидно, вщухла. Горизонт прояснювався. Над ним спокійно плив повітряний корабель.
- Нам треба підійти до неї якнайближче, розумієте? - сказав Катинський пілотові. - Підіймайтесь над нею ще вище.
- Ну, а далі? - запитав пілот.
- Далі я проб’ю оболонку! - відрубав Катинський.
- А не влучите у вітряки? - збентежено знизав плечима пілот.
- О, цього не бійтесь. Тільки шкода… - прошепотів Катинський.
Сум забринів у його голосі. Адже це було нелегко - поранити свою ВВЕС! Від вагання на момент захололо серце. Здавалося, воно спинилось. Але вихід був логічний, підказаний умовами. ВВЕС треба було затримати.
Мотор загув несамовито. Вони попливли вгору.
Інженер поквапливо глянув униз: жовті піски були досить зручним ліжком для його ВВЕС.
Стало видно червоні груди і блискучі крильця.
Очі Анатолія Сергійовича вп’ялись в оболонку дирижабля, що підпливала під літак. Інженер вийняв першу гранату, вишукуючи очима, куди її кинути. Так, треба вразити передню частину газосховища. Тоді ВВЕС падатиме на свої груди, а це буде не так небезпечно для приладів і вітряків.
На момент Катинському пригадався старий млин. Як це було давно! Забуті дні посилали йому привіт… І, гірко усміхнувшись, Анатолій Сергійович замахнувся і кинув гранату вниз. Потім ще одну…
Вибухи розірвали оболонки. Вони не запалили ВВЕС, бо суміш водню з гелієм була вогнетривка. Вони тільки зробили рани на тілі вітростанції.
Незабаром ВВЕС почала тихенько знижуватись. Газ виходив з її прострелених легенів. Ялинка в кабіні нотувала зниження: 1020, 1000, 900. Вона чула вибухи, але ще нічого не розуміла.
Незабаром закурились верхів’я барханів. Їх почав збивати хвіст троса. Нарешті бархан прийняв ВВЕС у свої піщані обійми. Летюча станція повільно занурилась у видолинок між двома горбами. Хмара піску сховала її з очей.
У ПУСТЕЛІ
Ніна ледве не побила Алкада, коли під час смерчу він замкнув її в своїй кімнаті.
Перемагаючи бурю, вона поривалася все ж таки бігти на вітровий полігон до своїх, до дяді Толі. Відчуття небезпеки завжди штовхало її вперед. Сидіти на місці в той момент було просто нестерпно! Але ключ від дверей зник у кишені Алкада, сьогодні зовсім неслухняного, упертого і незвично мовчазного!
- Нікуди ти не підеш! Нічого ти не допоможеш, тільки сама десь загинеш!
Це тільки він і промовив і, заклавши руки в кишені, став нерухомо біля дверей на варті.
Даремно гарячкувала дівчина, називала його боягузом, дурником, вимагала випустити її цієї ж хвилини. Алкад немов занімів, закам’янівши біля дверей.
Так минуло кілька хвилин, поки нарешті все почало стихати й заспокоюватись.
Хтось тривожно постукав у двері.
- Алкаде! Ти тут?
Алкад впустив збентежену матір.
Завжди стримана, вона рвучким рухом на момент притисла до грудей голову сина:
- Я так боялась, чи не сталося чого з вами! Таке лихо! Все пошкоджене. Антена смерчографа зникла зовсім. І хлопець розбився. ВВЕС знесло…