Крик жаху й ненависті несеться в простір, але вітер, шум машини заглушують його. Ясно: він загине… зараз, цю ж хвилину…
Руки вже важніють, не можуть триматися. Вгорі майорить блискуче крило вітроколеса… Чи, може, це око прожектора? Воно сліпить очі.
Внизу теж вони… Вони готові - ці промені нового міста - прийняти його, немов на багнети. Кінець!
Вихор власно віддирає закляклі руки Гасіна від останньої опори.
ДЕ КВІТКА?
…Все було тепер ясно.
Прекрасний образ велетня-вітряка був спотворений. Той, хто лежав тепер нерухомо, обернувшись на купу кісток, використав чужий творчий задум, щоб тільки звільнитися з ув’язнення для підлої руїнницької праці.
Треба було порушити розрахунки… Треба було, щоб енергія коштувала шалених грошей. Треба було звести нанівець всю грандіозну споруду, збудувавши замість міцного мережаного шпиля цей важкий залізобетонний тулуб. Треба було наповнити циліндр, в якому оберталась башта, маслом такої густини, щоб гальмувати повороти. Та й це було не все: робітнича кров була пролита мерзотниками на підземних будовах…
- Тепер розумієш, Ніночко, чому так сердився “тарган”, коли знайшли тебе біля западини озера? Адже Га-сіну було відомо від батька, що саме ховала западина в своїй глибині. Він за всяку ціну намагався відвести Кудьяра від цього “небезпечного” місця. Вони гадали, що тут, у далеких Кара-Кумах, де колись орудував старий Гасін, знайдеться й тепер багато брудної роботи.
Катинський замовк і взяв цигарку, щоб заспокоїти нерви. Сьогодні він давав останні матеріали слідчим органам. Нитка злочинів підлої банди розплутувалась до кінця.
- Дядечку… Це він хотів тебе звідси?..
Голос Ніни обірвався. Обоє стояли на сходах велетенської рами. Станція не працювала. Ніна схвильовано прикушувала зубами стеблину якоїсь барвистої квітки, яку тримала перед собою.
Алкад навчив таки дівчину любити барви й пахощі…
Обнявши притихлу Ніну за тоненькі плечі, Катинський глянув униз. Далеко розкинулись неосяжні піски. Ще небагатьма оазисами розташувались там відвойовані в пустелі ділянки. Але піщані дюни мали зовсім зникнути, як зникне охвістя басмачів. Ой, як багато діла! Він мусить збудувати тут безліч крил, використавши всі різноманітні можливості вітротехніки. Може, треба будувати не тільки велетні-рами з багатьма вітряками, а населити дахи будов дрібнесенькими дешевими вітрячками? Поставити їх в аулах, зробити вітроселища, а потім вітроміста… Ой, як багато буде діла!
Анатолій Сергійович голосно зітхнув і скинув оком на жовту далечінь. На сході, в неясних туманних обрисах, народжувалась абрикосова хмарка. Повільно збільшуючись, вона пливла все ближче й ближче. Катинський стежив за нею. Йому здалося, що це вже пливе сюди його крилата повітряна ВВЕС. Це вона, одна з його мандрівних вітроелектростанцій, незабаром мала припливти сюди, щоб не дати завмерти цьому будівництву.
Раптом загула сирена біля воріт вітроелектростанції. У відповідь відгукнулась друга - з будівництва шахт. Вони скликали робітників на збори.
Катинський бачив згори, як поволі почав оживати тільки що порожній майдан. Заметушилися, забігали люди. Рантом різко загуло авто, і в двір плавно в’їхав великий важкий швидкохід.
- Хтось приїхав, - відзначила Ніна, змахнувши стеблиною квітки - Не наш… Може, це з Зеленого Гордій?
- Е, ні, - відповів Катинський, - Гордій не може покинути ВВЕС. Це, певно, якісь гості з Красноводська…
З автомобіля вийшли дві постаті. Подивилися вгору, поговорили з вартовим і сховались у ліфтерній.
- Хтось їде до нас, - сказав Анатолій. - Ходімо назустріч.
Вони повільно пішли вузькими ходами велетенської рами до виходу з башти.
На кабінці ліфта спалахнула лампочка. Залишками енергії, схованої в звичайних акумуляторах, ще працював ліфт, підносячи невідомих нагору.
- От ми й зустрілись - на повітряних дорогах! - віддалік крикнув знайомий голос.
З кабіни ліфта вийшов кремезний чоловік. Широка усмішка розтягала вуста. В обрисі смуглявого обличчя було щось невимовно близьке й знайоме. Хто це?
З радісним вигуком Анатолій Сергійович кинувся назустріч. Перелетів сходи і стиснув важку мужню руку.
- Що, друже, не чекали? - спитав нарком. - А я добре проїхався. Просто помолодшав! Ну, а тепер будемо тут з вами налагоджувати все… А що це за вітряна дівчина з квіткою? - кивнув він на Ніну, що стояла трохи віддаля, не зважуючись підійти.
- А це й справді “Еолиха”, - відповів Китайський. - Вона зо мною воює за вітряні володіння!
Втрьох вони знову подерлися вгору до верхньої кабіни. Нарком засипав Катинського безліччю запитань, зразу тонко входячи в усі подробиці конструкції. Ясне обличчя спохмурніло, коли він почув про жахливі злочини, про які вже дещо знав.
Розмовляючи, всі троє зупинились біля центрального вітроколеса, дивлячись на розкопані схили величезної гори.
Під ними вже залюднів майдан. Біля підніжжя башти збирались, метушились робітники. Певно, звістка про приїзд наркома ще пожвавила рух. Робітники раділи, що-в скрутну хвилину нарком сам приїхав на допомогу… Вітер доніс нагору пісню, вона лунала все гучніше. Це спіраллю шляху, пробираючись вгору, підходила група комсомольців. Червоний прапор, який вони несли, виринав і зникав у перельотах шляху, як червоний парус. Комсомольці співали пісню - Катинський чув її вже раз у Зеленому. Її склали робітники піщаних полів.
…З Леніна словом ідуть молоді:
Встануть в пустелі зелені сади…
Нарком зняв кашкет і прислухався, похиливши сивувату голову. Вітер поворушив сріблястим пасмом, і воно впало на лоб. Тоді ще молодше спалахнули очі. Вони вмить втратили свій тимчасовий смуток і засвітились піднесенням.
- Ви чуєте, Катинський, - скрикнув нарком, стиснувши плече інженера. - Це ж співає нова пустеля! І ніколи жалюгідним виродкам не зупинити ходи нового! Ходімо до них, туди!
Він підхопив однією рукою Катинського, другою - Ніну і легко, як юнак, скочив у кабіну. Ліфт помчав униз.
Коли вже виходили з башти, нарком, глянувши на квітку в Ніниній руці, згадав щось, лукаво посміхнувся і подивився збоку на Катинського:
- А мою квітку, друже, червону камелію… пригадуєте? Вже віддали комусь?
Ніна враз споважніла й раптом скрикнула:
- Напевне віддав, віддав! Ялинці!
Шум аплодисментів зустрів наркома, коли всі троє вийшли з башти. Оплески не вгавали. Починався мітинг.
СМЕРТЬ СМЕРЧУ
(З Ніниного щоденника)
1 червня.
Ур-ра!.. Всі іспити закінчено. Ми з Алкадом склали все екстерном на “відмінно” і сьогодні ж літаком повернулися з Ашхабада додому. Тепер я вільна і можу знову взятись за свій щоденник.
Я таки трішечки деру носа: хто б таки вчився так у тих умовах, в яких я жила останні місяці? Переїзди, перельоти, Кара-Куми, Кругла гора, знов Кара-Куми. Тільки останні три тижні, коли я повернулася з Круглої гори, наші заняття з Ялиночкою відбувалися спокійно й регулярно. Я перемогла. Чому?
На столі в мене стоїть букет свіжих квітів. Це червоні троянди “Мрія Кара-Кумів”. Мені приніс їх хтось хороший. Тому, хто їх приніс, дуже сподобався звичай в Ашхабаді. Там вранці по вулицях ходять хлопчики з трояндами і кладуть вам на підвіконня пахучі квітки.
Річ у тому, мій друже щоденнику, що в пустелі це вже місяць умирання. На барханах - безжалісно спалені рештки рослин. Тільки кущі саксаулу понуро розкидають свої шатра без тіней. Сухо. Мертва спека. Піщані бурі гуляють на просторах і, зустрічаючи сипучі, нічим не закріплені піски, витанцьовують справді, як казкові відьми.
А у нас хіба не чудесне літо?..
Воно, звичайно, жаркувато, як каже Гордій Семенович. Але у нас квітуче літо. Наші квіти й рослини живуть. Чому їм не жити: у нас є вода, навіть ціле водяне кільце, що оточує Зелене місто. В повітрі є вологість. Піски не мандрують, не засипають нам очі, ніздрі й горло, їх тримають наші нові рослини, які завоюють всю пустелю. На пісках уже вирощують і багато дечого іншого - приємного, красивого, смачного, наприклад, золоті, запашні і дуже солодкі дині.