- Чому це? - жваво запитав Катинський.
- О, це дурниці, - засміявся Гордій. - Це просто в мене був один неприємний знайомий з таким же прізвищем. Але то була стара людина, цей же Гасін, здається, ще молодий…
- Молодший за мене, - задумано відповів Катинський. - Мені показували цей проект: чотири трилопатеві колеса на башті. Звичайно, подробиці мені невідомі. Але я трохи знаю Гасіна і не дуже вірю в його принадні цифри.
На обличчі Катинського майнула тінь. Але зразу ж він байдуже махнув рукою:
- Ну, а коли йому пощастило… що ж, позмагаємось!
Він весело стріпнув хлоп’ячим чубом, що вибивався з-під шолома, і взяв Гордія під руку.
- Ну, поїхали!
Катинський посадив приїжджого в кабіну мотоцикла і дав повний хід. Вони вирвались у поля, окреслені різкою смугою лісу, по прекрасному брукованому шосе.
- Весною пахне, друже, - сказав приїжджий, нюхаючи повітря, як мисливець.
- …Весна, - повторював Анатолій Сергійович, - мої колишні учні несуть мені проліски. А яка там весна? Ах, знаєш, я вже не сплю ночами, думаючи про нашу мандрівку.
- О, - засміявся приїжджий, - я певний, що ти вже нічого не бачиш перед собою, крім нової ВВЕС. Ти лазиш по вітряках і ходиш по хаті, як тигр у клітці. І ти вмочаєш перо замість чорнильниці в сільницю… Ах, Только, треба бути витриманим, а ти й досі все такий же, мій любий!
Мотоцикл мчав до вогнів радгоспу. Раптом на дорозі виросла в світлі ліхтаря якась незграбна споруда. Це був сільський старий вітряк - одно з тих “страховищ”, з якими, певно, бився ще славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський.
- Дивись, - раптом здивувався приїжджий. - Чого це він такий прибраний?
Справді, на вітряку були вивішені якісь написи, а намисто з барвистих папірців квітчало “страховище”, його крила, якими воно меланхолійно ворушило.
- А ти й не знаєш? Тут без тебе хтось згадав, що минає річниця тих подій… І молодь справила свято - свято спогадів. Шкода, тільки тебе й не було! Тепер ухвалили вважати млин за недоторканну пам’ятку революційної старовини.
- Важко! - сказав Гордій, і обличчя його пройняла теплінь. - Пам’ятаєш?
- Пам’ятаєш? - підхопив і Анатолій Сергійович…
І в уяві зринули спогади про давні події на млині…
СТАРИЙ МЛИН
Чимало пережив на своєму віку старий млин.
Крізь його незграбні крила пробігали вітри. Багато чого бачили вони, гуляючи по світу, багато казок нашіптували крилам під час роботи. Чого тільки не наслухався млин, стоячи німим вартовим на роздоріжжі над широкими ланами!
Цвіли і сохли трави, потім пливли осінні тумани і завірюхи замітали дороги. Сонце висушувало зморшки на дерев’яному виду млина, а сніг набивався в них, роз’їдав і старив його.
Збудував млина колись “дивак” - тесляр Семен. “Дивак” - так його й прозивали по-вуличному, невдаху й химерника.
Була в Семена вбога, як старий трухлявий гриб, хата, дві десятини землі, восьмеро дітей та єдине багатство - меткі руки, здібні до всякої роботи: і теслярської, і столярської, і ковальської.
Хто з сільських дітей не милувався дерев’яним півником, що крутився на даху Семенової хати!
Півника зробив Семен ще замолоду: півник правив за флюгер і мав різноколірний хвіст. Червоний гребінець задерикувато їжився проти вітрів. Півник сигналізував про їх прихід з півдня, з півночі, з заходу та сходу.
Але минули роки, і злиняв, скоцюрбився півник. Стояв він на даху, мов якась нікчемна потвора. Постарів і його хазяїн, живучи в тяжких злиднях. Не могли прогодувати його навіть і меткі, золоті руки, не раз і не два проводжали його холодні вітри, коли йшов у далеке місто на заробітки. А дома сохла й хворіла дружина, мерзли в злиднях діти. Повертаючись додому, Семен уже не майстрував веселих півників. Смутнів і смутнів “дивак” і… спізнався з лихим другом, з горілкою.
Дерев’яного млина збудував Семен на замовлення сільського куркуля Матвія Тріпова.
Багатій наобіцяв Семенові за млин золоті гори, і хоч Семенова стара не дуже вірила в ці обіцянки, та все ж таки сподівалася, що Семен, ставши мірошником, заробить дітям шматок хліба. От вона й натурчала чоловікові вуха, щоб погодився будувати.
І тоді став потрошку рости, як гриб із землі, тріповський млин.
Це був звичайний, старовинний, так званого німецького типу “козловий” млин. Як казкова хатка на курячих ніжках, стояв він на високих стовпах, на “козлах”, прикрашений усякими Семеновими витівками.
На даху, як і колись на Семеновій хаті, гордовито крутився розфарбований півник. “Балкончик” угорі був різьблений, з химерним, як у старовинних “теремах”, поруччям і теж прикрашений двома півниками. Драбину, коли не треба було сходити, можна було забирати вгору. Кімнатка мірошника, яку Семен хитромудро зробив рухомою, нагадувала круглий підситок і була дуже затишна. А весь млин трохи скидався на феодальний замок.
Та хоч млин і здавався Семенові й усім сусідам напрочуд гарним, він мав чималі технічні вади, властиві тодішнім селянським млинам. Вирізьблюючи півників, Семен не подумав про форму крил. Те, що вони були довгі (аж по 5 сажнів), здавалося йому неперевершеним чудом техніки. Всякі закони “обтічності крила” були йому, звичайно, невідомі. Крила були, як крила, - незграбні, товсті. Вітер спотикався об них і багато енергії витрачав даремно. До того ж крило було не суцільне, а з дірками-щілинами, і вітер тікав крізь них, не виконуючи ніякої роботи.
Ну, а вже поворот млина за вітром був зовсім знаменитий - треба було впрягати коней, щоб повертати “терем-теремок”, або кликати з дванадцятеро людей.
Але Тріпов ще менше, ніж запрошений “інженер” - Семен, розумівся на технічних секретах вітряка. Хоч і хотілося, щоб млин молов якнайкраще, проте як це робитиметься - йому було байдуже. Багатій лише підганяв Семена, щоб швидше будував.
Але куркулиха Софія Степанівна була жінкою “ніжного серця”. Семенове різьблення на балкончику їй сподобалось. Вона пообіцяла ще окремо нагородити Семена і наказала, щоб не квапився, кінчав як слід. Нарешті настав той осінній сонячний день, коли Тріпов прийшов з родичами оглянути збудований млин і змолоти перший мішок зерна. Млин був, як новенька лялька, ще не потріпаний вітрами, не з’їдений дощами й негодами. Стояло чудове “бабине літо”. Було тепло, пахло в’ялою травою й листям. Вітер ніс із степу сухе перекотиполе з тонкими павутинками, на яких літали меткі осінні павучки.
Власник ста десятин землі - Матвій Петрович, поблискуючи медалями, придбаними з нагоди всяких свят, чекав пуску свого млина. Поважно погладжуючи бороду, він дивився, як бігав, метушився кострубатий, захеканий Семен, і ліниво мружив очі на різьблені оздоби, які прихвалювала його дружина. Разом з ними прийшов і приїжджий гість - шурин, прикажчик з міста.
І ось зарипіли, затріщали нові довгі крила. Перший мішок зерна пішов у ківш. Матвій Петрович виявив бажання зійти нагору. По обидва боки верхнього місточка стояли такі ж флюгери-півники, як і на даху. Барвисті хвости горіли на сонці. Урочистий Семен чекав слова похвали.
Але приїжджий гість назвав конструкцію вітряка дуже невдалою, він розповів, що в його місцевості роблять кращі, так звані “шатрові” (голландські) млини. В тих млинах тільки голівка (іноді й автоматично) поверталася за вітром, і не треба було гаяти часу на повертання, коли вітер мінявся. Отже, Матвій Петрович заявив Семенові, що млин - гусям ярмо і що він заплатить за роботу тільки половину грошей. Дружина його підтримала, бо хоч вона й нічого не тямила в млинах, та була завжди за те, щоб не платити.
Образився Семен, не витримав і вилаяв куркуля. Затупотів хазяїн ногами і попхнув Семена вниз по сходах, які той так старанно будував. Кинув йому вслід кілька карбованців і плюнув.
Нерадісний був цей вечір у старій Семеновій хаті. Діждалася Марфа свого “інженера” пізно-пізно, без грошей і зовсім п’яного. Стала вона плакати, докоряти чоловікові, що не змовчав, а той, п’яний, - з бійкою.