- Не меле, стоїть, як потороча, - відповів Гордій.
І обидва засміялись. Вони зрозуміли один одного. Але Толя раптом сказав:
- Треба полагодити. Хай меле!
- Хіба… - розгублено сказав Гордій. - Хіба ти… ви… у них? Хіба ви хочете, щоб вони забрали весь наш хліб?
- Ви нічого не розумієте, дядю Гордій, - відповів хлопець. І Гордій відчув, що це був уже інший - дорослий і серйозний Толька. - Ваш млин, як човник на морі. Все хвилюється, щоб вигнати катів і збудувати краще життя. А ви тільки кидаєте весла, щоб хвилі їх не ламали. Може, ви хочете бути капітаном і рушити з нами в бій на вашому кораблі?
- Не поетизуй, Толю, - сказав його супутник. - Поговоримо по суті. Скажіть… у вас дуже весело… зараз на селі?
На млині пошепки пішла таємнича розмова. Ніхто не чув її, ніхто не знав, чи заходив хто-небудь уночі до старого млина.
Тільки вранці-рано, щось насвистуючи, почав поратись біля нескладних механізмів повеселілий мірошник.
Минуло затишшя. Подув вітер. І млин цього разу ожив. Хазяїн був цілком задоволений.
Одного вечора, в розпалі роботи, коли куркуль засипав для білих десятки пудів пшениці, приїхав з сусіднього хутора віз, навантажений мішками зерна.
Парубок привіз записку від сусідньої волості: там зіпсувався млин, а треба було змолоти борошно для прибулої роти білих.
Гордій сказав хазяїнові, що він не спатиме цілу ніч, а таки змеле привезене зерно.
Спав хазяїн. Повівав добрий вітер, і невтомно працювали крила млина. На високі сходи, у “терем-теремок”, попливли мішки з привезеним зерном.
Мірошник був веселий, як ніколи. Він знав таємницю. У зерні на млин прибували бойові патрони для лісових партизанських загонів.
ОБЛОГА “ТЕРЕМКА”
У зерні - патрони, під мішками в сіні - зброя… Такий подарунок посилав підпільний більшовицький комітет міста партизанському загонові.
Командиром його був товариш Золотий, або інакше - Толька Катинський. Золотистий хлоп’ячий чуб з-під сірої пелехатої шапки, рум’янці на засмаглих щоках, маленька юнацька постать у величезних чоботях. Цей портрет за короткий час став ненависним білогвардійцям.
Бурею несподівано налітав із своїми хлопцями Катинський - із степів, з лісів, з глибоких ярів, розкидав, розвіював білі загони, забирав патрони, припаси і зникав невідомо куди, грізний, невловимий.
Комсомолець Толя, залишений червоними для зв’язку в зайнятій білими місцевості, став талановитим вожаком відважної купки партизанів, яка щодень більшала.
Невідомо, чи впливало те, що Толька був свій, рідний, улюбленець села (а в загоні було багато хлопців - товаришів його дитячих ігор), чи була особлива сила й щирість у всій молодій істоті, тільки дуже любили партизани свого молодого командира.
Густий ліс у темнім яру, землянка в його гущавині були притулком тісної партизанської сім’ї.
Лише теплими осінніми ночами відживали таємні нитки зв’язку між лісом і полями. З села до лісу переправляли харчі й одіж. З лісу до села переказувалися турботи й надії, якими жили лісові люди.
У Тольки нікого рідного, крім старої тітки Явдохи, вже не було в селі. Тольчина мати вже давно лежала в могилі. І тільки сестра Катря, що жила в місті у дядька, рахівника паровозоремонтного заводу, слала інколи братові цигарки і гарячі слова втіхи. Тихий винахідник, його батько, фізик за покликанням, що тридцять п’ять років учив грамоти “мужицьких” дітей, сидів уже давно, за сина, в міській тюрмі. Білі розпатякалися про “чесність інтелігенції”, намовляли вилинути на “зрадника-сина”. Лагідний, спокійний, він мовчав, уперто кажучи, що нічого не знає. У тюрмі він згадував життя й злигодні всіх великих фізиків, починаючи з Галілея. Білі називали його маніяком, бо дегенератові-слідчому він відповідав фізичними законами, запевняючи, що незнання фізики - велике горе.
Найріднішим на цей час для Тольки став друг його дитинства Гордій. А він, Гордій, наче зразу виріс, змужнів, з того часу як старий млин став точкою зв’язку між робітниками міста й партизанами.
Ще б йому було не вирости!..
Всі злигодні його життя, біль каліцтва, муки приниження, все, що мовчало й ховалось довгі роки у серці Гордія, все це тепер прокинулось і вимагало помсти.
Гордо походжав мірошник Гордій, його крилатий “терем-теремок” переховував бойові патрони, гвинтівки, одяг. А тихенького мовчазного мірошника не підозрював ніхто, нікому з білих не спало б на думку стежити, як кульгавий ходив у ліс по гриби з драною кошовкою в руках.
Насувалася осінь, холоднішали вітри. Дедалі гірше ставало білим. Все дужче тиснула їх Червона Армія, а в тилу налітали партизани. Все рішучіші, все зухваліші ставали натиски Тольчиного загону.
Саме того дня, коли спалахували ракети на весіллі доньки поміщика з поручиком Дроздовського полку, сталася зовсім кумедна історія.
Сам пан полковник, відомий партизанам своєю жорстокістю, незважаючи на тривожне становище, витанцьовував на весіллі.;
Туди ж приїхала на візнику й весела компанія з п’яти замаскованих: сусіди з Комарівки. Веселі попівни виконали обіцянку приїхати на весілля. Три панночки, в костюмах “ранку”, “дня” і “ночі”, та двоє хлопців у клоунських штанях внесли чимале пожвавлення у весільні танці.
П’яний полковник намагався поцілувати ручки стрункій панні, коли раптом вона скинула маску. І блакитні очі Тольки Катинського блиснули разом з дулом нагана. Прогримів постріл,
Багато втратили білі хижаки того осіннього вечора! Загинув “цвіт” карного загону, а зброя, коні переселились у ліс.
Тоді білі призначили за голову Катинського велику нагороду. Начальник контррозвідки заприсягся піймати його живого.
І от одного вечора Катинського таки вистежили на узліссі.
Костюм білого не врятував Тольку. Під кулями звалився кінь, але швидкі ноги допомогли парубкові добігти до Гордійового млина.
Стояла холодна осіння ніч. Рогатий місяць був блідий, немов хворий. Зорі падали, залишаючи після себе зеленкуваті доріжки. Усохлі мокрі бур’яни та листя близького лісу тхнули гострими пахощами в’янення. Старий мовчазний млин чорнів, як величезний змокрілий птах, що спустився на відпочинок. Раптом різкий свист порушив його спокій.
Зарипіли східці, і в старому кожушку вибіг на “балкон” Гордій.
- …За мною женуться! Швидше!.. - задихаючись, вимовив Толька.
Це не був страх, лише уривчасте дихання від швидкого бігу.
І вмить “терем-теремок” став маленьким фортом.
Завищали, зарипіли і важко піднялись угору рухомі східці. Не дострибнеш, не дістанеш, хоч лізь, як мурашка, по високих курячих ніжках!
- Чудні! - усміхнувся Гордій, “дослухаючись до шуму й брязкоту зброї. - Ми перестріляємо їх, мов качок! Так я тебе й віддам, мого малого!
Вони з Катинським “окопались” у кімнаті-“підситку”, збудованому ще Семеном.
Цілий ящик патронів, “замок з бійницями”, барикаду з лантухів борошна, а головне, незліченний запас відваги - стільки скарбів мали двоє сміливих оборонців.
- Здавайся! - люто залунало знизу.
- Коли б не так! - засміявся Толька. - Ну, капітане - тепер ви таки, Гордію, капітан, - починаймо!
Полетіли з мовчазного млина кулі в освітлені місяцем постаті білих, що обложили млин.
Хто міг стріляти краще від Золотого Тольки?
Ніхто з тих, хто хотів, ставши один на одного, долізти до “балкончика”, не лишився живим. А з другого боку друга гвинтівка під рукою Гордія теж заспівала пісню.
Позиція була чудова: немов для них, для такого небезпечного спорту, збудував Семен свій теремок. Білі, щоб націлитись, припадали до стовпів, які стояли навкруги млина. Та це не ховало їх; зверху їх було видно, як на долоні. В них влучали смертоносні бджоли. Стогін, лайка залунали в полі.
Не добираючи, де саме причаїлись вороги, білі стріляли в мовчазний силует млина. Кулі впивалися в його дерев’яне тіло, зав’язали в “барикаді” і не могли знайти двох - невловимих і недосяжних.
- Взяти його! Чортзна-що! - лютував начальник загону. - Я йому, Золотому, виріжу золоті погони…
Він зойкнув: куля з млина поранила його в руку.