- Я спалю його! - люто закричав він.
- По правді кажучи, мене дивує, чому вони досі цього не зробили, - спокійно сказав Гордій. - Ми згоримо, як на соломі.
- Коли б не так! - бадьоро озвався Толька. - По-перше, я для них цікавий у сирому вигляді - це ж дикуни! А по-друге, коли ми запалаємо, це побачать з лісу, і всі мої хлопці будуть тут… Єсть!
Цокнув ще постріл, і ще чиясь голова схилилась на сухі бур’яни. Замішання опанувало білих. Їх було багато - цілий загін, але тепер він танув щохвилини від пострілів з млина. Білі, правда, і не знали, скільки було ворогів. З переляку їм починало здаватися, що в млині - ціла група партизанів. Білі чекали, що ось-ось, нарешті, кінчаться патрони. Але постріли не змовкали.
І тоді, у безсилій люті, поранений начальник таки вирішив спалити млин. Послали вершника на узлісся назбирати хмизу і почали обкладати ним ноги “терем-теремка”. Ті, що взялися за це, вийшли з поля обстрілу і, певно, могли б довести справу до кінця.
Це раптом змінило тактику обложених.
- Шкода, Только, розумієш, вибухне… млин… Негідники знищать крила… Що робити? - сказав Гордій.
- Шкода! - глухо прошепотів Толька. Він добре розумів, що значить любов до свого витвору. Раптом нова думка повернула йому енергію.
- Назад! - скомандував він. - Тримай позицію. Я знаю, що робити.
Він вийняв з-за пояса гранату, потримав у руці і кинув у віконце, в лице ворогам. Звук вибуху прокотився аж до мовчазного лісу.
Лютий крик залунав у відповідь, і потім все стихло: білі кинулись перев’язувати нових поранених і почали радитись між собою.
- Тепер не шкодить і закурити, - сказав Толька. - Зробимо перерву. Вони подумають, що в нас кінчились патрони, і полізуть нагору. Ми виграємо час. Знаєш, я мало не забув про гранату. Тепер же мої хлопці почують… якщо не поснули в землянці, і, може, догадаються, що це я. Вони ж знають, що я брав з собою гранату.
Гордій з Толькою закурили, потиснувши один одному руки. Це був дивний урочистий спокій. Наперекір усьому жевріла надія…
- Знаєш, малий, - м’яко сказав Гордій, - коли проженуть цих негідників, почнеться цікаве життя…
Вони, лісові хлопці, встигли примчати до свого командира. Бурею налетіли на білих, геть знищили цілий загін, а потім подалися далі, врятувавши старий млин. Поруч з товаришем Золотим поїхав і Гордій-мірошник.
Епізод на млині став початком героїчного маневру. Партизанський загін з’єднався з повстанцями - робітниками міста - і другого дня вибив звідти білих, прорвавши їх фронт, розчистивши шлях регулярній Червоній Армії.
Тільки старий Катинський цього вже не побачив, його розстріляли білі тієї ж бурхливої ночі. Перед розстрілом він сказав:
- Закон Ома! Ви, невігласи, не знаєте його: що більший опір, тим менша сила!
ВІТЕР ДУЖЧАЄ
…Ніна задумана поверталася додому гомінкими вулицями міста.
Вітер зміцнів і загрожував обернутись на бурю. Дмучи в спину Ніні, він обіймав її тоненьку постать і майже ніс уздовж вулиці, веселий, жартівливий. Так би розпластати руки, як крила літака, і полинути за ним у весняний степ!
Ніні згадалося, як вона зовсім маленькою гралась у літання на доріжках бабусиного саду. Шелестіло листя, метлялось гілля, кидаючи на доріжку рухливі тіні. Парасолі жаб’ячої петрушки стрибали під йоги, полохливі, таємничі, немов якісь білі тваринки. Ніна видиралася з бур’янів на доріжку, примружувала очі і, широко розкинувши руки, бігла назустріч вітрові… Їй було трішечки страшно, вітер обпікав обличчя, намагався кинути її назад, сердитий і дужий. Але так приємно було “летіти” і боротися з вітром, зливаючись із рухом гілля, петрушки, веселого кострубатого листя!..
Поринувши в ці спогади, Ніна ледве не потрапила під автомобіль. Він рохкнув, метнувшись убік яскравим оком. За рогом Ніна востаннє кинула погляд на сяючий вогнями будинок Палацу піонерів. Серце їй стиснулось, пройняв жаль… Невже завтра вона вже не побачить цих осяяних вікон, за якими зазнала стільки тепла, радості? Це не назавжди, але… Її огорнула раптова непевність, і вимріяний проект уже здався смішним, неймовірним.
Зітхнувши, Ніна одвернулась від Палацу і побігла в знайому вулицю. Але щодалі її кроки ставали повільнішими. Ніна відчула себе такою безсилою і самітною серед рідного гомінкого міста: вже стільки часу, захоплена своїми мріями, вона нікому не наважувалась розповісти своїх намірів. Їй хотілося це зробити. Але Ніна-вітер мала таку вже вперту, скритну вдачу. Одне слово: “потайну вдачу вовченяти”, - іронічно пригадала вона вираз своєї тітки. Тітка Ната!.. Ой, як завжди не хотілось Ніні повертатись додому, де після школи, після Палацу їй завжди було холодно і… незручно. Ніна задумано спинилась біля воріт свого будинку. Сум і нудьга огорнули її. Сьогодні вона наважилася… але ні, вона цього не зробить!
Раптом з двору вибіг хлопчисько і радісно схопив Ніну за руки.
- Ніно! Ти? А я тебе чекаю! Допоможи, Ніночко. Розумієш… У нас ніяк не грає радіо. Учора поставили, а сьогодні замовкло. Мама каже, що вітер обірвав антену… Ніночко, що робити?
Сусід Яшко знав, до кого звернутись. Увесь двір знав, що Ніна була природним техніком. Чи зіпсувався в кого електричний утюг, чи перегоріла пробка, чи погасла електрична плитка, - всі мами частенько кликали на допомогу Ніну.
- Радіо? Ходімо.
- Куди?
- Звичайно, раз справа в антені, на дах.
- А ти не боїшся?
Ніна засміялась.
- Ну, швидше. Тільки тягни: молоток, обценьки, викрутку… Що ж іще? Ну, кілька цвяшків. Єсть?
За хвилину вона вже вилазила з Яшком на дах.
- Дивись, як хороше працює твій вітряк! - звернув увагу Яшко.
Справді, освітлені електрикою, що сяяла з сусіднього двору, плавно крутилися під вітром крила іграшкового вітрячка, піднятого на високій палі. Це була теж Нінчина творчість - на втіху дворовій дітворі.
Вітер! Рідний, хороший вітер!.. Ніна сміливо полізла вгору, відчуваючи його уривчасте дихання.
Та вітрове дихання було надто буйне для маленького Яшка, і він залишився внизу, на даху флігеля, захоплено поглядаючи на постать Ніни, що хоробро дерлася вище.
Через хвилину Ніна опинилася біля антени. Схопившись за край димаря, вона глянула вниз: блискучі асфальти вулиць, огні автомобілів, сяючі вікна будинків переходили в своєрідну світлову гаму. Ніна завмерла, нерухома, зачарована виглядом вечірнього міста…
Вітер шумів у гілках високих каштанів, цокотів кінчиками обірваних дротів, налітав на Ніну. Їй здавалося, що вона висить на високій щоглі корабля, над розбурханим сердитим морем.
Голос Яшка, що стурбовано кликав знизу, вивів Ніну із задуми. Дівчина наблизилась до антени. Та справді була пошкоджена вітром чи необережними техніками, які тільки що комусь проводили телефон. Насвистуючи “Пісеньку юнги”, що спала їй на думку, Ніна за кілька хвилин полагодила пошкодження і полізла назад.
Яшко зустрів її радісним криком і помчав до себе перевірити, чи працює радіо, а Ніна нарешті пішла додому. Ледве вона переступила поріг прихожої і почала скидати пальто, як уже почула “трагічний” вигук тьоті Нати:
- Боже мій, хотіла б я знати, про що тільки думає це паршиве дівча?
На цей вереск з дверей виглянула закучерявлена електричною завивкою голова її дочки Наді. Вона чмихнула, скорчила гидливу гримасу і сховалась. Що це за новий “злочин” зробила її прийомна сестра?
Розгублена Ніна оглянула себе і нарешті зрозуміла, в чому справа: лазячи по дахах, вона забруднила збоку пальто, на черевики поначіплялося ще торішнє листя, руки були брудні й чорні, як у сажотруса.
- Ви тільки погляньте на цю дівчину, - галасувала тьотя Ната, звертаючись до невідомих глядачів, - вона десь шляється вночі і приходить ось у якому вигляді.
- Вибачте, тьотю, - стримано, як завжди, відповіла Ніна. - Я зараз почищусь. Я була в Палаці, а зараз лагодила Яшку антену… на даху.
Тітка скрикнула і заверещала ще більше:
- Ще краще! Лазити по дахах! Боже мій, чистий хлопчисько, в тебе нема ні краплі жіночності! Якби тебе побачив батько, він би вмер від розпачу! Завжди ти майструєш якийсь мотлох, псуєш час і вбрання… От удалась у свого дурнуватого діда! Той, божевільний, замість думати, як придбати що-небудь на старість, теж майстрував усяку всячину… Коли ти нарешті станеш пристойною дівчиною?