Спантеличені МакДаґли повернулися до свого маєстату. Вони хотіли забрати двійко однакових дівчат і всадовити їх перед теплим каміном, але наштовхнулися на моє дике волання.
І все ж вони й далі кружляли навколо нас. Місіс МакДаґл уже не поверталася, та через чоловіка передавала гори подарунків. Капелюшки, суконьки, спіднички й інші огидні пожертви стерильної баби, і все в мереживі, з бантиками, а головне — у подвійній кількості! Коробка прибувала двічі-тричі на рік, і її миттю безжально вивертали на кухонний стіл, аби огрядна місіс МакДаґл знала, як ставляться в цьому будинку до маслаків від багатіїв. І якби не повні захоплення очі Анжели, МакДаґл більше коробок не приносив би.
Анжела цілком невинно носила мереживо й бантики від місіс МакДаґл, ніби не помічала, скільки злоби й зневаги викликало це хизування брязкальцями. Я ж добре відчувала осуд усього будинку, тому щоразу, як вона збиралася натягнути на себе одну з шурхотливих суконь, я запитувала: «Навіщо? Ти ж не на бал ідеш!». А вона граційно і легко відповідала: «Яка гарна сукня! Ти й не уявляєш, як вона сяє на сонці!».
І я дозволяла їй віддаватися радості, моїй радості теж, до речі, бо мені подобалося спостерігати за тремтінням воланів у сонячному промінні; інакше я чинити не могла, хоч і розуміла, яке на неї чекає приниження.
Вони її не ображали, не докоряли їй — наші брати зналися на витонченій помсті. Особливо Джеронімо, він умів вчасно вставити дошкульне слівце: «Куди це ти вирядилась? Що, у Вестмаунті вже святкують Геловін?». І якщо Анжела продовжувала милуватися собою і пританцьовувати, якщо він помічав, що краса сукні залишалася неушкодженою, то пропонував вилазку — спалити чийсь сарай, винести ведмедеві мозок, наскочити зненацька на селюків; зазвичай треба було бігти через поле, і мета була одна-єдина — витягти туди хрустку сукню: «Приймачко, ти ж з нами?».
Коли в Канґіксуджуаку я бачу дівчат у гарних вихідних сукнях із квітами під зимовими парками, то не можу не згадати Анжелу. Дівчата з Канґіксуджуака пухкенькі, кремезні й усміхнені. Сукні вони одягають, аби відсвяткувати прихід весни. Строкаті сукні, наче гарячі плями на сонці. З вікна диспансеру я бачу, як стрибають вони по калюжах серед сміття, безсоромно оголеного снігом, який тане, серед уламків льоду, знесених теплом до бухти, і я ніби бачу Анжелу, смагляву, як і маленькі інуїтки, та значно худішу — вона разом з іншими біжить серед руїн нашого Норко. Анжела в зеленій сукні з ірисами — це її найкраща сукня, що ніби закликає сонце і щастя, що злітає вгору, тремтить і наповнює мене легкістю. У Норко також весна. Сніг почорнів і ніби стискає в лабетах те, що залишилося від міста. Норко стає схожим на поле бою. А для мешканців міста — свято. На чолі з Джеронімо ми мчимо на зустріч із тим, чого нас позбавила тривала зима. І все ж я не можу не дивитися, як на прегарну Анжелину сукню летить бруд, коли Магнум і Азієць пробігають повз Анжелу і обома ногами стрибають у глибоку калюжу.
Так і було. Вони заманювали її у вилазки, брати участь в яких вона не мала жодного бажання, і чепурна суконька перетворювалася на брудну, жирну діряву шмату, з якої буквально стікали нечистоти, піт і смола, абсолютно непридатне для використання лахміття, якому судилося бути похованим під купою інших безликих лахів на підлозі у пральні.
Вибору вона не мала. Коли Джеронімо суворим голосом звертався до неї: «Ти ж із нами, Приймачко?» — вона мусила всім охочим показати відданість родині.
Джеронімо навмисно промовляв це начебто ввічливим тоном. У наголосі на «Приймачці» бриніла загрозлива іронія. Анжела, яка будь-що хотіла довести, що не перейшла до протилежного табору, що все ще була за нас попри свою любов до брязкалець і бантів — Анжела погоджувалась іти з нами і нищити серед лук і гаїв свою дивовижну сукню.
А я вже не знала, кому я насправді вірна.
Ми з Анжелою мали одну душу на двох і два серця, ми існували в симбіозі, ми були однаковими Близнючками, сіамськими близнючками, ще нікому не вдавалося знайти якусь особливу різницю між нами, аби дати окреме прізвисько, — аж ось шматок блискучого пластику зі старого капелюха причарував її душу, і вона перетворилася на Приймачку!
Я не носила суконь від МакДаґлів. Я не грала з їхніми ляльками. Я відмовлялася від скакалок, відвернулася від рожевої цукерки, я заперечувала все, що хоч приблизно могло походити з клятих коробок, тож я грала в хокей і бейсбол, завзято вивчала джиу-джитсу і невдовзі стала правофланговою в хокейній команді, а хлопці на заняттях із джиу-джитсу боялися мене більше за будь-кого іншого. Тоді я й отримала прізвисько — Томмі.
Я брала участь у всіх вилазках і всіх бійках. У десять років нокаутувала здорованя Буассонно. У дванадцять років виступила сама проти трьох. Я билася кулаками й ногами. Ніколи не дряпалась і не кусалась, як дівчинка. Я вміла захищатися, атакувати, битися відчайдушно, ніби востаннє.
Я билася проти дурних селюків, проти задовгих зим, проти пекучого сонця і чорних мушок, що так дістають улітку, я билася, бо мої сподівання були завеликими для маленького Норко, бо досягнення можна вирвати в життя лише силою; я билася за те, щоби мене не вважали за звичайну самицю, щоби ніколи не чути на свою адресу в’їдливих зауважень Джеронімо, аби ніхто не ризикнув пискнути щось про мій замок у Вестмаунті, аби ніхто ніколи не сумнівався в мені, аби час від часу ти і твоя дивовижна біла сукня з воланами могли відпочивати від них, аби нудний Норко іноді розквітав яскравим тюлем з ірисами. Анжело, я билась за тебе.
І все одно серед нас двох наймужнішою була саме ти. Ти з твоїми брязкальцями і янгольською усмішкою опиралися їм ліпше, ніж я зі своєю бравадою втраченого хлопчини. Хоч як вони тебе ображали, ти ні за що не відмовилася б від красивих речей.
Звідки вона була в тебе, ота любов? Я так ніколи й не зрозуміла цього. Можливо, справа була в плюмажі.
— Красиві речі такі ж природні, як і дерева, сонце й вода для риб. Гарна спідниця — мов квітка або дерево, від якого пашить свіжістю.
І все ж ти добре усвідомлювала, якими чужими в нашому житті були всі ці красиві речі. «Цяцьки», як казав Джеронімо. Ми зневажали чужі для нас речі, що ніби кидали виклик нашому трибу. Невже ти справді хотіла, щоби краса якоїсь там сукні замирила нас із цілим світом?!
— Я про це навіть не думала. Просто хотіла носити гарні сукні від МакДаґлів.
Ми часто сперечалися на цю тему. Анжела вперто стояла на своєму, а я намагалася повернути її до сімейних звичок. Вона ж так і не відмовилася ні від гарних суконь, ні від замку у Вестмаунті.
Коли товстий містер МакДаґл уперше заявився, щоби відвести її до замку, мені здалося, що світ похитнувся. Два тижні я ходила сама не своя. «Це ж просто канікули!» — пояснила ти мені на прощання.
— Які канікули? Чиї канікули?!
Уперше це сталось улітку 1957 року. Я пам’ятаю це дуже добре — тоді якраз зачинили шахту. Місто вивернули, немов кожух. Ціна на цинк упала — а разом з нею зникла й надія бідаків на наступний чек. Місто пішло тріщинами. Кілька родин виїхали, тягнучи за собою мізерні пожитки. Решта вагалися між роботою на шахті, розташованої на півночі, та сподіванням на злет ціни на цинк, а тим часом там, на горі, купка шибеників розбирала на метал шахтові споруди. Та це ще було нічого. Найстрашніше ще й не починалося.
— Га, канікули? Та коли ж ми нарешті разом проведемо наше дивовижне літо!
Що ж, шахта таки повернулася до нас. Ми не плакали, навіть не вдавали, ніби нам прикро. Бідніших за нас у цьому місті не було. Наш тато не був ні шахтарем, ні чорноробом, однак залишався у відомості шахти, розподіляючи свої блага між своїм численним потомством. Тато був розвідником, патентованим мрійником, він знайшов цинковий масив — просто велетенський масив, 2500 на 100 футів, 17 мільйонів тонн; газети тоді писали, що це стало найбільшим відкриттям мінералів за всю історію Канади. Компанія «Northern Consolidated» підсунула йому якийсь папірець, він підмахнув — щасливий, що може мріяти далі. А ми, його діти, мріяли про помсту, оцінювали свої роялті — саме ми мали панувати в місті, яке він народив. Анжела ж і чути не хотіла цих доводів.