Пригадуєш, ще коли ми мешкали в Норко, у мене часто виникало раптове бажання бути тобою? За мить на твоїх очах відбувалося перевтілення. Ти сміялась і запитувала мене: «Невже я справді схожа на перелякану ляльку?». Я любила слухати твій сміх.
Коли я вперше відчула, як моє тіло вселяється у твоє, на нас була небесно-блакитна сукня. Ти так і не дізналася про це — бо я не розповідала. Я не хотіла, щоби ти знала про моє захоплення блискучими шатами, від яких я так завзято захищала тебе. Попри зовнішню браваду я залишалася дівчинкою, що не наважувалася зізнатись у любові до підозрілих жіночих чарів. Адже я знала, чого це коштувало тобі.
Якось я опинилася сам-на-сам з однією з твоїх суконь — і не втрималася. Вона лежала на ліжку, пишна, з воланами і мереживом, блищала під сонячним промінням, аж тремтіла від гордощів. Прегарна сукня з жорсткого тюлю, прикрашеного маленькими білими квітами, закріпленими між вишитими стрічками, — вона спалахнула, коли сонце зазирнуло в одне-єдине віконце нашої кімнати. Мені стало млосно.
У кімнаті я була одна — на всьому поверсі також нікого не було, принаймні мені так здавалось, тож я, відкинувши вагання, начепила на себе сукню.
Достатньо було доторку мусліну до моїх ніг, аби я відчула бажання танцювати й кружитися, достоту казкова принцеса на яскравій картинці... щоразу, вбираючи сукню, так поводилася ти... Насолода мене приголомшила. Я стала невагомою, стрункою, прозорою, мов порцелянова лялька — і саме життя розкрило мені обійми. Усе навколо усміхалось мені привітно. Я ніби танцювала на хмаринці. Ніжний вихор підхопив мене і поніс, і ніс... аж поки я не зауважила на собі цікавий погляд насмішника Тура та не збагнула, що радощі затуманили мені розум, і я вибігла із кімнати, потрапивши до класу, і мене викрили.
Тур ані миті не вагався. Він був упевнений, що має справу з Анжелою. Тур зрадів, що ти опинилась у його владі, що поки він знущатиметься з тебе, зграя не стоятиме за його спиною; ти була старша за нього, та водночас значно ніжніша і м’якша, а отже, для вовченяти в пошуках легкої поживи ти була ідеальної жертвою.
Він ніби ввібрав у себе всю жорстокість, на яку був здатен, і кинув перший-ліпший дотеп, який йому спав на думку:
— Диви, ще одна МакДаґл, вицяцькована, мов гарбуз!
Я враз перетворилася на Томмі.
Тур збирався щось додати, аж раптом помітив невідповідність. Я зауважила, як він скосив погляд — Тур зрозумів. Він зробив рух, щоби наблизитись і переконатись у тому, чому не йняв віри, та я була швидша.
— Тільки спробуй!..
Почервонівши, я стиснула кулаки — якби було треба, я била б його ногами й руками, так лякала мене сама думка про те, що він розповість іншим.
На щастя, він кинувся на підлогу, тож бити не довелося і я повернулася до кімнати, твердо вирішивши в разі чого заперечувати все і, головне, більше ніколи не підпадати під чари твоїх суконь.
Та бажання вбиратись залишилося. Бажання відчути легку тканину на своїй шкірі, торкання криноліну до моїх ніг, прагнення пурхати, а не ходити, відчувати, як зникає з-під ніг земля, як я злітаю на крилах сукні і сонячних променів! Це бажання залишилося зі мною назавжди, тож не раз я ловила себе на ході, як у балерини, з піднятими руками, ніби їх тримають численні шари криноліну й воланів, з усім тілом скерованим у стрибок. Гадаю, я таки злетіла б, якби не збагнула, що я у звичайних штанях і в сорочці, одягненій на ще одну сорочку, виконую комічну роль, яку хтось може побачити.
Я стала значно обачнішою, навчилася змінюватися з власної волі, потай, без зайвого ризику — лише щоби почути твій сміх. Це було нашою спільною таємницею.
Тепер я роблю це винятково на самоті, як біла жінка-каллунак, загублена серед Північного краю.
Перед злетом, коли ми прощалися біля трапа, Ной запитав у мене:
— Qarinniik aullaqatiqalarpik?
Я відповіла, що не беру з собою сестру. Та слова для нас — не завіса, ми пов’язані речами значно вагомішими, аніж любовне белькотіння, тож Ной миттю вгадав твою присутність: «liq! Takunnataugnnuk».
І тоді я загасила свій погляд, аби тебе ніхто не зауважив. Тож коли я зайшла до готелю, ніхто не міг здогадатися, хто це — Томмі чи Анжела, оця похмура замислена пані, яку я вела неквапним кроком до рецепції. І лише коли Тур з іншого кінця холу гукнув на весь голос, усі обернулись до мене.
Із Туром я бачусь або спілкуюся щотри чи чотири роки, коли він приїздить на Північ робити репортаж або дзвонить мені, щоб розпитати деталі якоїсь події, або зв’язатися з кимось із «Маківік». Я стала для нього головним свідком життя інуїтів і Великої Півночі. Проте решта! Інші дивилися на мене так, ніби я виринула з самого дна їхнього підсвідомого — адже я не бачила їх, відколи залишила Норко.
І нехай Діва не відводить від мене свого владного погляду, нехай Послідок крутиться навколо мене, мов голодне звірятко, нехай усі інші, як можуть, демонструють свою зажуру — запізно для див. Чули — за-піз-но! Надто пізно для жалю, надто пізно для болю. Анжела мертва. Відроджується вона тільки в мені, і я вам її не віддам, не дозволю їй з’явитись у моїх очах, у моїй усмішці, аби ви насолодились ілюзією прекрасної великої родини.
Минув той час, коли мене вмовляли жертвувати собою заради блага родини. Минув той час, коли мене просили переконати Бібі, бідолашну Бібі, яка закохалась у Буассонно і зачаровано спостерігала за ростом свого живота, переконати її зробити аборт у «матері янголят», яку Старші знайшли аж у Монреалі. Я не згодна з жодним словом із промови, яку виголосила перед нею — промови про неприпустиме змішання хромосом. Бідолашна Бібі, нещасне дитя, самотнє, ізольоване серед хижих самців, бідне дівча, якому я зайвий раз не приділила уваги...
Минув той час, коли мене можна було вмовити на будь-що, аби лише вони залишили тебе в спокої.
Тепер мене звати Кармела Сакьяджак, я дружина Ноя, мати Тамусі, Джошуа і Тимарка, і ваші погляди не примусять мене повернути Анжелу до життя серед плутаних коридорів «Чотирьох сезонів».
Трапляються миті, варті цілого життя. Я знав: те, що шукаю, знайду в першому ж погляді, яким вони обміняються. Щойно помітивши Томмі, я став так, аби стежити за її просуванням крізь натовп у холі доти, доки вона потрапить у поле зору Діви — і тоді так голосно, як тільки міг, я гукнув: «Дивіться, Томмі!». І тоді в чорториї зглядів, що стрілися в одній точці, я нарешті отримав шматочок, якого бракувало моєму пазлу. При цьому ніхто й не здогадався про хитрий план Тура, себто Люсьєна (це моє справжнє ім’я).
Я так давно проглядаю бездонну прірву... і тепер мене цікавить тільки одне: чи добігли мої пошуки кінця?
Спершу мені довелося з’ясувати, що Анжела загинула під час нещасного випадку на шахті. Бо я ж — як і решта — на власні очі бачив, як після того випадку вона сідала до автівки Емільєна. Як і решта, я бачив її неушкодженою, з легкою усмішкою, на задньому сидінні автомобіля — і більше не бачив ніколи.
Чи я вже тоді в душі був журналістом? Чи, радше, став журналістом, змушений вивчати мовчанку і зажурені погляди, варто було привидові Анжели виринути під час розмови?
Я не мав жодної причини сумніватись у від’їзді Анжели, в образі, який вона залишила нам. Чому б не повірити у версію, що вона поїхала вчитися до Монреаля? Вона любила вчитися, її завжди вабив великий світ. Зрештою, вдома їй велося не дуже добре.
Саме це твердили потім, версія гуляла з вуст у вуста, переконлива і наполеглива версія — тож сумнів відчув і я. Суперечливі й категоричні дані доходили до нас регулярно й наділяли Анжелу неймовірно успішним життям, гідним мрій кожного з нас — та водночас вона, хоч і жива, щоразу опинялася далеко від нас. Анжела вивчала історію, філософію, суспільствознавство й уже не пам’ятаю що ще в Монреальському університеті, потім в Університетах Маꥳлла і Сера Джорджа Вільямса, заклад завжди був достатньо престижним, а згодом вона працювала на «Радіо Канади», в ООН і ЮНЕСКО, у посольствах і дипломатичних місіях, багато подорожувала — до Європи, Азії й Африки, її слід губився, та я вже тоді не вірив у блукання Анжели, бо знав, що вона померла.