Будинок аж ломився від людей. Бракувало ліжок, стільців, часу — зненацька він став закоротким для родинних зборів.
Розмовам не було кінця. Старші нанесли новин із великих міст, а ми із запалом переповідали про наші останні вилазки — тож разом ми ніби облітали весь світ, обов’язково зупиняючись на всьому, що викликало в нас роздратування і випади проти людської глупоти, які я обожнював. Гадаю, саме під час цих розмов я й полюбив журналістику.
На кухні й у вітальні, на терасі й навіть на другому поверсі вирувало торнадо голосів, об’єднаних спрагою до життя. Нам кортіло відбудувати світ на основі зразка, яким володіли тільки ми. Світ, що прагнув би абсолютної бездоганності, світ безкомпромісної істини. «Життя створене не для маміїв», — часто казав Джеронімо.
Я був іще замалий, щоби приєднати свій голос до їхнього хору, але погоджувався з усім сказаним і ані слова не хотів втратити. Я ходив із вітальні до кухні, з кухні до класу, піднімався й спускався драбиною на кухні чи міряв кроками сходи назовні; я був у постійному русі, жадібно дослухаючись до найважливішої на той момент розмови.
Найчастіше я бував у вітальні — там, звідки не виходили Джеронімо, Азієць і Чудасій, які розповідали найцікавіші речі, сидячи на тримісній канапі, що, хоч і провалена та подрана місцями, досі залишалася стратегічно найважливішим місцем у будинку. Бійки за канапу вже не проходили, встановилося коротке перемир’я, та заради сміху, бо Старші ностальгували за старими часами, кожен із нас чітко і свідомо промовляв «Нндумзмісц!» і залишав облюбоване місце на брудній підлозі.
Час від часу до вітальні заходив Татко. Лишався він із нами недовго. Гадаю, вся ця юнь дратувала його, тож він повертався в підвал до туманних мрій.
Дуже добре пам’ятаю Мамусю. У льолі, як завжди, босоніж, вона усміхалася безтурботно, немов Мадонна. Вона гарувала біля своїх казанів, аби почастувати нас розкішною вечерею, а потім куняла на стільці у кутку вітальні, адже час її звичних нічних прогулянок давно минув.
Ці сімейні збори стали останніми. Бо наступного дня на шахті стався нещасний випадок. Джеронімо й Емільєн поїхали, забравши з собою фальшиву Анжелу.
Коли немає ні труни, ні похорону, ні покладання в землю, складно змиритися з неймовірним. Навіть коли факт смерті Анжели заперечити було неможливо, я відмахувався від нього й чіплявся за сумнів, тісно пов’язаний з усміхненим спогадом у «Студебекері».
І достатньо було незначної деталі, щоби мене назавжди позбавили цієї затишної підозри. Достатньо було легкої усмішки. Усмішки Анжели на вустах Томмі.
Сталося це через багато років опісля того липневого дня. Збиралося лише кілька членів родини, решта ж діаспори роду Кардиналів трималися інших земель. Емільєн мешкав у Австралії, Чудасій у Ванкувері, Азієць блукав десь Латинською Америкою, — і це не кажучи про Джеронімо, Ґедзя, Мамцю й Тутанка, новин про яких ми вже давно не чули; тож уже ніхто не дивувався зникненню когось з інших родичів.
Тим часом я пішов шляхом журналіста — мене захоплював цей фах. Працював я у «La Presse», місці, перевіреному всіма амбітниками, і хапався за все, що рухалося. Я був молодий, амбітний — і дуже самотній.
Під час тривалих самотніх прогулянок я зустрів іще одну одиноку душу — дівчину, яка визирала місяць у застиглих у небесах дзеркалах хмарочосів. Мою сестру Томмі.
Вона рівним кроком ішла просто переді мною. Ніч була холодна, навіть крижана, стояв січень, найлютіший місяць зими — а ця дівчина безжурно й ледаче гуляла вулицями Монреаля, немов курортниця пляжем.
Мимоволі я пішов за нею, і лише на вулиці Марі-Анн вона обернулась. «Слухайте, чого вам від мене треба?», — і лише тут я збагнув, що знаю її.
Знадобилося трохи часу, аби впізнати Томмі. Навколо її вуст залягли глибокі зморшки, обличчя роздулося, а ще вона вся була якась застигла. Однак сама Томмі, любителька місячних ночей, впізнала мене миттєво: «Туре!.. Це справді ти? Чого тобі треба від мене?».
Бесіди завжди цікавили мене найбільше. Ми говорили про неї, про мене, про все і ні про що — говорили, аби згадати про все, що було. Ми не бачилися, відколи залишили Норко.
Ми пішли до бару неподалік і теревенили, поки не запала глибока ніч. Томмі була ґречна, усміхнена і насуплена водночас та уміло завертала розмову щоразу так, аби в центрі уваги був я: моя робота і я, мої захоплення і я, усі мої сподівання й зажури і я. У неї явно не було бажання говорити ані про себе, ані про минуле й майбутнє.
Мені заледве вдалося вивідати, що вона працює медсестрою десь на Півночі та вийшла заміж за ескімоса. «Інуїта, — уточнила вона, коли я завів про це мову. — Слово “ескімос” означає людину, яка харчується сирим м’ясом. Так нас називали білі, нікому на Півночі воно не подобається. Мовою інуктітут “інуїт” означає справжню людину, і саме це слово пасує нам найліпше».
Нам?! Я автоматично виокремив оті «нас» і «нам», від яких защеміло серце, та вона миттю заховалася за кам’яним поглядом — і я вирішив не наполягати.
Усе ж мені вдалося дізнатися, що вона була у відрядженні — супроводжувала юного інуїта до якогось шпиталю (певно, до Отель-Дьє ); «гострий перитоніт» — уточнила Томмі й пояснила, що їй бракує тут спокою того, що вона називала «місячними днями».
— Я не маю звички жувати тюленячу шкіру, однак залюбки їм матак і паніртітак , для різки м’яса користуюсь ножем-улу, а ще в мене є троє вузькооких хлопчаків, яким не подобається подорожувати зі мною на Південь. Тож коли я гуляю під час ваших безмісячних ночей, мені важко не замислюватися над тим, скільки в мені тепер від справжньої інуїтки... У себе ж удома, в Канґірсуджуаку, я лише каллунак, біла жінка.
Від незвичних гортанних звуків «к» і «дж» мені стало млосно. Треба сказати, що на ту мить я випив уже не одну склянку віскі.
А що ж Анжела? Її ти забула? Забула, смакуючи отими матак-хтознащотак?! Невже ти викинула за борт усе минуле, ставши слухняною дружиною інуїта?
Мені кортіло шарпнути її, примусити відкрити мені інший бік свого життя. Томмі, ти забула нас усіх?! Невже забула, що саме тримало нас в Норко? Запитання купчилися, та я мовчав, бо знав, що гарячі жарини, приховані під оксамитом погляду, стежили за мною і не дозволили б зайти туди, куди за мовчазною згодою від початку вела ця розмова.
Після п’ятого або шостого віскі в барі з’явився Магнум і ми остаточно скотилися до нашої сімейної шизофренії.
Дивно було зустріти його в тому барі. Коли ми й стикаємося, то винятково на вулиці Сен-Жак, біля Біржі, де він шахрує, хоч це і не приносить йому багатства і рахунки в ресторанах оплачую я. Подібний до печери величезний бар, повний протягів, де ми з Томмі сиділи за малесеньким столиком у ніші, був розташований надто далеко від звичніших для Магнума розкішних хромованих барів.
З огляду на ходу, він був п’яний, як чіп. Магнум ішов до вбиральні, аж раптом, вагаючись, зупинився біля нашого столика.
— Гей!.. Та це ж... Анжела!
Я хотів пожартувати, щоби згладити помилку, та під час цієї короткої паузи мені майнув здогад, що всі ці довгі роки чекав на мене. Достоту кам’яна статуя, що волею чарівника оживає зненацька і набирає людської подоби, я побачив, як розгладилося, посвітлішало обличчя Томмі, як блиснули її очі, а на її вустах я помітив ніжну усмішку — ту саму тендітну Анжелину усмішку, що на мить примусила нас повірити, буцім час зупинився і повернув нам її. Це дивовижне враження розвіялось умить, коли Магнум сіпнувся а її бік.
— Привіт, Анж ...
Погляд Томмі відразу померх, риси обличчя затверділи, вона знову стала собою — набурмосеною, загрозливою, достоту хижак, що люто зиркає спідлоба; і Магнум, раптом збагнувши двозначність своєї помилки, рухнув на стілець, де нарешті знайшов опертя. Хмільний, аж мокрий.