Якусь мить я міркував, чи могла Томмі дійсно на наших очах перекинутися на Анжелу, чи не крилася ніжна Анжела всі ці роки під личиною лютої Томмі, чи не заміняли вони одна одну або (ще дивніша думка) не були насправді однією особою. І поки мій розум відмовлявся сприймати ці фокуси, я бачив себе в Норко, восьми- або дев’ятирічним хлопчаком, який підпав під чари тієї ж вигадки, яку так люто захищали очі-жарини. Раніше цей спогад ніколи не турбував мою пам’ять.
Адже тоді саме Томмі я застукав у пишній сукні з воланами і мереживом, сліпучо-блакитній сукні, яку вона зі сміхом закручувала довкола ніг. Томмі крутилася, вертілася, заплющивши очі, тягнучи ручки до неба, ніби окрилена мріями, — аж раптом, відчувши присутність, вона розплющила очі й зашпорталась об мій погляд.
«Ади, знов Анжела чманіє в сукні МакДаґлів!» Саме ця думка майнула в мене. Дивно, але я й досі пам’ятаю точно, що подумав, хоча сказане повністю випарувалось із голови. Певно, то було щось гірке і гидке, цілком гідне Джеронімо, адже всі сукні МакДаґлів викликали в нас огиду і злобу.
Хтозна, може, Магнум також застукав Томмі одного дня в сукні від МакДаґлів? І тієї миті, як звертався до нас у схожому на печеру барі, бачив дівчинку, яка ховалася за хижкою з динамітом, серед дров чи в будівлі шахти, дівчинку, яка обережно знімала з себе хлопчачі лахи та, обачливо роззирнувшись, убиралась у сукню принцеси й поринала у мрії.
Я спостерігав за тим, як він намагався сяк-так розмовляти з Томмі, розвалившись на стільці, досі приголомшений з’явою Анжели, і я не міг відігнати від себе підозру: невже ми обидва, по черзі раптом прозріли і зрозуміли, що Томмі могла перекидатися на Анжелу?
Та ніч закарбувалась у моїй пам’яті.
Ми втрьох біля столику в барі, назвою якого я навіть не поцікавився і який згодом так і не зміг знайти, ніби тієї ночі він навмисне постав із нізвідки — ми втрьох — Магнум, Томмі і я, поєднали наші самотні душі, три плавучих острівця, три літосферні плити, нездатні рушити назустріч одна одній, застиглі у дрейфі, серед своїх думок.
Тієї ночі усміхнений образ із «Студебекера» назавжди померхнув. Обрис автівки я бачу на пагорбі, перед будинком, немов на велетенському екрані, викривленому спекою. Емільєн сідає за кермо, він щойно завершив перевіряти авто. На сидінні поруч із ним із полегшою зітхає Джеронімо. А позаду, серед брунатних паперових пакетів, я бачу скромну сукню Анжели, бачу гладеньке волосся Анжели, бачу ніжну Анжелину усмішку, що з ледь помітним зусиллям лягає на стиснуті вуста, і я водночас бачу зсудомлену горем Томмі. Тієї миті тільки вона усвідомлює, що Анжела залишилася на дні шахти.
Чи повірив тому образу хоч хтось із присутніх тоді?
Після тієї ночі я невситимо жадав дізнатися, що було відомо кожному з нас про той незабутній день, коли Томмі заступила Анжелу.
Із Магнума я нічого не витягнув. Щоразу, як завертав розмову на ту ніч у барі, він вдавав, ніби все забув: «Ох і гульнув я тоді, ох і гульнув!..».
Якось я, не подумавши, відказав:
— Знатна гулянка була, напевно! Ти так захмелів, що навіть Томмі з Анжелою сплутав!
Він від подиву вирячив очі.
— Та ти хмільніший за мене був! —І тихіше додав: — Твої хитрощі зі мною не пройдуть...
Тоді ми остаточно закрили цю тему. І вже ніколи не поверталися до ночі, коли в барі-привиді нам явилась Анжела.
Щодо Томмі, то хоч я й навідую її вперто в далекому закутку Великої Півночі, то не тому, що сподіваюся на якісь зізнання. Ні, якщо я й буваю в неї начебто з редакційними завданнями, то лише тому, що чекаю на мить неуваги, коли усмішка Анжели зблисне на її вустах.
А втім, жодних зізнань я так і не отримав. День, коли ми втратили Анжелу в шахті, надто міцно замкнений у нашій пам’яті, щоб випадково вигулькнути на одному з віражів розмови.
Та все ж ці пошуки дали мені простежити за шляхом кожного з членів родини, зрозуміти, куди він подався — байдуже, до загубленого села десь серед Анд чи до руїн Чечні — я по одному відшукав усіх і з кожним підтримував достатньо гнучкі ненав’язливі стосунки, аби нікого не дратувати.
Найскладніше було пильнувати за Джеронімо. Наш самозакоханий ватажок не пов’язував себе з жодною гуманітарною організацією, а кар’єру військового хірурга фінансували щедрі й анонімні душі, які регулярно переказували великі суми на його рахунок в Швейцарії. Саме про це я зрештою дізнався, познайомившись з усіма гуманітарними організаціями на цій планеті. І коли вперше почув голос Джеронімо по інший бік телефонного дроту, то його тон різонув холодом, ніби скальпель. Джеронімо працював тоді в Афганістані.
Дістатися ж до Емільєна було значно простіше. Мій лист побував у чотирьох або п’яти австралійських містах, перш ніж дістатись до Колґурлі, де Емільєн заново почав життя. Ми листувалися доволі регулярно — дивні були послання, майже беззмістовні, але люб’язні. І я таки зумів, замаскувавшись під банальне запитання, ввести в один із листів образ старого «Студебекера». «Ти досі захоплюєшся автівками?» — поцікавився я. І ми ще рік обмінювалися своїми думками про американські та японські моделі. «А пригадуєш старий “Студебекер”, що кашляв, мов навіжений?» На що Емільєн відповів: забагато залізяччя мав у житті, аби окремо пригадати якесь авто. У наступному листі я зауважив, що, на відміну від нього, зберігаю яскравий спогад: «Саме у старому “Студебекері” я востаннє бачив Анжелу і Джеронімо. Хіба що (виправ, якщо помиляюся) то була Томмі. Вони були такі схожі!». Відповіді довелося чекати кілька місяців — і складено її було в геть іншому тоні: «Того дня все складалося не найліпше, і тобі добре відомо, хто сидів у авті. Тож навіщо мені писати про це?»
Яху, Азієць, Малі (хоч і були надто юні на момент аварії) — розмова з усіма була одна. Щойно мені вдавалося вставити згадку про «Студебекер», між нами миттю виростав бетонний мур — і я залишався сам-на-сам зі своїми запитаннями.
Найскладнішою виявилася Діва. Варто було найменшого натяку на минуле, аби вона почала горлати, що в Норко тільки і є, що старий будинок, відкритий усім вітрам, і що нам варто залишити спогади в спокої. «Ностальгія — душевна хвороба!» Я не вірю в жодне її слово. Достатньо тільки побачити її, щоби зрозуміти, як вона й досі прив’язана до родини. До нашої родини, не до своєї — точніше своїх, бо Діва змінила кілька чоловіків, народила чимало дітей, і всі вони залишили її, коли зрозуміли, що для любові місця в її серці немає.
Діва животіє в бідній кімнатці над кухнею у готелі «Каует» у Валь-д’Ор. Вона самотня, її серце агонізує, їй здається, буцімто світ впаде і розчавить її, якщо вона послабить оборону.
Її віщий погляд миттю зауважив Анжелин привид. Я використав безліч різних підходів, та щоразу, коли розмова торкалася рідної тіні, і я помічав, як нашорошено, люто вирячивши очі, щулилась Діва, раптом вибухала гнівом проти свого начальника, своїх дітей, які весь час канючили в неї грошей, проти всього, що могло відвернути увагу від Анжели, а я сумирно чекав, адже після бурі часто дрібно дощить сльозами, а у проміжках між плачами падають важко слова, які дають змогу хоч трохи збагнути страшну відповідальність.
Це Діва вмовила Томмі сісти того злощасного дня на заднє сидіння «Студебекера». Я знаю це так певно, якби вона сама мені розповіла. І я впевнився у своїй правоті, коли їхні погляди перетнулись у холі готелю «Чотири сезони».
Вони переконані, що я завжди мріяв про Австралію. Правда ж у тому, що ця родина до сказу мене довела.
Завдяки Австралії я домігся від них неможливого.
Я був старший, фактично був їм за батька, бо справжнього Татка причарувало каміння, і я відчував, що не володів ситуацією. Я не мав кмітливості Джеронімо, не знав, чим вразити їх, окрім свого права за віком. Австралія була тим, що треба. Вона не скидалася ні на жорстко регламентовану європейську цивілізацію, ні на тепле ліжечко примітивних культур, ні тим паче на наших родичів зі США — цей край здавався широким і дивним, достоту міжгалактичний простір, що впав до Індійського океану й думати про який можна було лише з сумішшю остраху й радощів у серці.