А в Норко всі мрії ставали дотичними. Коли я заходив до нашого будинку, то бачив, з якими обличчями зустрічали мого персонажа — першопроходьця далекого континенту.
Я й не думав, що колись мрія справдиться. Австралія була не більше, ніж оманою, міражем серед сумних краєвидів Норко, і я залюбки плавав у цьому морі ілюзій. Сімнадцятого серпня 1965 року я взяв квиток на літак і вже за два тижні летів до Сиднею. На мене чекали континент із червоним серцем, Великий кораловий риф, пляжі із серферами, «золота молодь» і щасливі усмішки дітей. За спиною я залишав біль, який мені остогид, я остаточно поривав із родиною Кардинал.
Я мандрував Австралією з краю до краю в пошуках місцини, де можна було б заново побудувати життя, та хоч де я зупинявся, згадка про рідні обличчя відривала мене від затишних місць і повертала на шлях. Коли ти Кардинал, то не маєш права відволікатися на призахідний шурхіт пальмового гілля — ми потребуємо суворого стриманого краєвиду, щоби проклинати тих, кому поталанило із м’якшим пейзажем. Я відвернувся від зелених пагорбів Тасманії, утік із пляжів і від усього, що так вабило мене в Австралії — і подався углиб, де на мене чекала найнегостинніша у світі пустеля. П’ять років я мучив серце, намагаючись забути все. Я був одним із тих скотарів, які блукають від ферми до ферми — справжнє пустельне військо, непосидюще і спрагле розваг, що привело мене зрештою до Колґурлі.
У Колґурлі ж мене затримали не дівчата з Гей-стрит, а враження, ніби після тривалої подорожі я повернувся додому.
Хоч де у світі були розташовані шахтарські містечка — можливо, через обов’язкове сусідство з прірвою під землею — вони вібрують однаковим відчуттям близької небезпеки. У ті часи Колґурлі ще жило споминами про славне минуле — Золоту лихоманку минулого століття, від якої залишилися величні споруди з колонами та велетенська шахта, Гора Шарлотти. Містечко — поважне і водночас розпусне — чарувало меланхолією старого Заходу, що дало йому стати центром туристичного притягу, однак лише довкола, у Норсмані, Канувні, Броуд-Ерроу, Ліонорі та Левертоні, у боязких шахтарських селищах можна було відчути страх порожнечі та прагнення пірнути в неї; з усіх боків Колґурлі оточували міста-привиди чи ті, які туманіли поступово — достоту Норко, який нарешті наздогнав мене в моєму добровільному вигнанні та дав зрозуміти, як нерозумно було тікати; на який край світу я не подався б, усюди нещасне обличчя Томмі повертатиме мене до давнішого болю.
Обличчя Томмі позначене промовистим закликом, який нагадує нам усім про нашу провину — і мені, й іншим. Воно аж біле від розпачу, чорне від прагнення помсти, воно кричить від розпуки і болю та миттю зводить на попіл будь-які насолоди, які я намагаюсь отримати від життя. Утекти від цієї гримаси неможливо. Хоч куди я йшов, усюди на задньому сидінні «Студебекера» на мене чекає Томмі, яка волає: «Чому ти не завадив цьому?!»
Цей крик долинає з самих глибин моєї душі. Насправді Томмі й слова не проронила, поки ми не доїхали до критого мосту. Вона втиснулась у заднє сидіння серед пакетів зі своїм багажем — і ми з Джеронімо майже забули про неї, думками ми досі були на місці події. Нам її нав’язала Діва.
— Анжела їде з вами.
— Анжела?! Якого трясця?!
— Кажу тобі, Анжела з вами їде до Монреаля.
Повітря від спеки було аж сіре — один із тих нестерпно спекотних сухих днів, які я зрештою навчився любити.
Я не зважав на пояснення, які поквапом бурмотіла Діва — «навчання... МакДаґли... коледж за кордоном...» — нам бракувало часу. Вибухи щойно пролунали, а вахлаки, напевно, уже повідомили поліцію.
Вона прослизнула до авта так, що я й не помітив. Цікаво, чи розгадав би я задум, якби придивився пильніше, а не кинув у її бік байдужу тінь погляду? Вони ж були такі схожі. І все одно багато в чому різнилися. Томмі, новонавернений хлопчисько, і Приймачка Анжела — так її звали усі, відколи вона піймалася на вудку МакДаґлів. Обидві мали гострі мордочки, мов у лисичок, зі зрізаним підборіддям і рум’яними щічками, низьким чолом і чорними очима під густими віями — і все ж достатньо було одного погляду, щоби зрозуміти, що мрії і прагнення в них були протилежні.
Тієї миті мене цікавив лише радіатор. Ми мали проїхати під пекельним сонцем п’ятсот миль — і я запитував себе, чи витримає. Я помітив, як Джеронімо перелякано зирнув на термометр.
— Ти віддавав авто в ремонт?
— Що за дурня? Сам усе зробив. Жоден механік не торкнеться моєї машини!
— Вона точно міцна? Судячи з циферблата, під радіатором справжній вулкан!
— Якщо це тебе заспокоїть, у бардачку в мене є бляшанка з перцем.
— Перець? Якого біса!?
— Це дієво, повір мені, я вже пробував — це діє. Достатньо кількох горошин. Радіатор — не стейк, його не перчать досхочу. Та з бляшанкою, повною перця, ми точно дістанемось до кінця.
Почасти я навіть радів, що старенький радіатор давав нам змогу підтримувати щось схоже на розмову. Жоден із нас не мав ані найменшого бажання говорити про те, що непокоїло насправді.
І лише на повороті, де дорога починала ледь помітно підніматись угору — аж до критого мосту, — ми помітили її. Почули шарудіння паперу — певно, вона переставляла пакети, — а потім голос, о, який голос! — голос не належав ні Томмі, ні Анжелі, глибокий, гортанний, насичений болем, на сильному видиху, голос, який згодом у моїх снах дорікав за те, що я не завадив драмі.
Вона гукнула: «Зупини!»
Я натиснув на гальма так, ніби від цього залежало моє життя.
Вона ще раз гукнула: «Зупини! Я вийду тут!» І вже тоді я знав, що то була не Анжела, що лише Томмі мала в голосі таку владу. Мені здалося, ніби падаю до безодні. Я млявими і обережними рухами зупинив авто на схилі, свідомо затримуючи ту мить, коли доведеться поглянути в обличчя тієї, хто сиділа позаду.
Джеронімо — непорушний, пригнічений, знесилений — із подивом і жахом у очах відкинувся назад, і Томмі (атож, я вже не мав сумнівів, у Анжелиній сукні сиділа з нами саме вона) ніби тримала його силою погляду, чорного, безжального погляду, звідки безстидно визирав її біль; і поки вона виймала з пакета свої брюки й сорочку — вбрання, що мало покласти край обману, — то не відводила очей від Джеронімо, ніби промовляючи до нього те, що я вже починав розуміти, промовляючи, не проронивши ні слова вголос: «Поглянь на мене. Поглянь на мій одяг. Ось що ти зробив. Анжела загинула в шахті. Ти вбив Анжелу!»
Джеронімо пручався щосили. «Ні! Ні! Ні!» — від відмовлявся, відбивався, благав. «Нііііі!» Та я бачив, що він прийняв на себе відповідальність за смерть Анжели.
У найстрашніших снах Анжела являється і звинувачує мене — мене, Патріарха, найстаршого, який дозволив їй померти. Вона велетенська, її присутність заповнює все навкруги, навіть найменші отвори, і я, мов комашка, розпачливо шукаю щілину, аби втекти, я прокидаюсь німотно зі спітнілою дівчиною обіч, яка погрожує відкусити мені член, якщо не заткаюся. Та найчастіше мені являється Томмі на задньому сидінні. На ній та сама сукня, що й тоді — простенька бавовняна суконька з квітками і строгим комірцем; цю сукню Анжела тримала спеціально для неділь — Томмі сидить там, позаду, і буравить мою душу своїми очима. Це найгірші з тортур. Цей сон я знаю напам’ять, він невідступно переслідує мене, я знаю, що він ослабить хватку лише коли здамся — тоді, виснажений і захеканий, я ошаліло тікатиму від трупа на дні шахти, від піднятих до мене рук, які благають про допомогу, від юнака, яким я був колись; і коли жахіття дійде нарешті до цієї межі, я знаю, що в кінці я побачу Томмі, втиснену з болісним тріумфом у закуток заднього сидіння, Томмі, яка видобуватиме з пакетів шурхіт мережива й шовку, Томмі, яка, не відводячи від мене погляду, простягне мені одну із суконь МакДаґлів зі словами: «Чому ти не завадив цьому?»