Усе, годі. Годі про цю кляту родину.
У Колґурлі я оселився в пансіонаті Наллебер, сподіваючись, що повії і трунок зрештою візьмуть гору. У листах (адже Кардинали таки знайшли мене) я писав, буцім розвідую цю місцину. Цей край звуть Полем чудес, його давно ретельно перекопали, і тут багато хто збив статки. Нещодавно на териконах Золотої милі знову почався бум. То чому б мені не опинитися серед туристів-розвідників, що після рясного дощу кидаються за блискітками? Писав я також, буцімто в мене виноградник у Лебединій долині та яхта у Фрімантлі — та я набрехав би їм будь-що, аби вони повірили, що я міцно прив’язаний до «вигнання» путами статків.
Татко, звісно, зажурився, якби дізнався, що я став тим, кого він усе життя зневажав найбільше. Гравцем. Адже Татко завжди зневажав випадок, шанс, хоч і користувався ним повсякчас, Татко досліджував землі, спираючись саме на вдачу — єдиним винятком був масив цинку в Норко; тож він точно не зрадів би, дізнавшись, що один із його синів покладається на букмекерів. «Пхе! Та в цих типів тільки грошва в голові!»
Дербі — справа серйозна. Ще є блекджек, покер, рулетка й парі, які укладають із відчаю наприкінці невдалих ночей. Та найбільше я люблю «ту-ап», «два догори». Австралійська версія «орла та решки», систематизованіша й ускладненіша потребою в судді, помічникові й кидачеві (саме він мусить тримати дві монетки на дощечці), а ще в десяткові глядачів (часом більше, часом менше), готових закладатись у тому, яким боком монетки впадуть на підлогу. Найдужче я люблю ті кілька хвилин, коли помічник ходить по колу і приймає ставки — для мене вони наповнені стражданням і насолодою водночас, бо за ці кілька хвилин я залишаю своє тіло і входжу в стан крайнього нервового зосередження, є тільки дві монетки на дощечці, і я чекаю, коли скажуть нарешті: орел чи решка?
Я чекаю стріпування своїх повік, що підказує мені — монетки впадуть орлом. Легке стріпування, подібне до зідхання, примруження, наче метелик пурхнув з-під повік — і мені зрозуміло, що монетки впадуть орлом попри сили й рух кидача та обертання монеток у повітрі. Ця неймовірно терпка мить вартує значно більше за гроші, які я заробляю на ній.
А якщо дива не трапляється, якщо нічого не відчуваю під повіками, то розумію, що монетки воліють показати свою королівську решку, блискучий бік із профілем англійської королеви — і нашої королеви також; або ж монетки ще не визначились, а отже впадуть, як вийде. Тоді я ставлю мінімальну суму, аби підтримати інших, але найбільше — щоби не викликати підозр. Гра — справа серйозна, «ту-ап» має незаплямовану репутацію чесної національної розваги. У Перті в казино «Берсвуд» можна грати в «ту-ап» серед розкішної обстави.
Я давно вже зметикував, що монетки мають характер. Можливо, так з усіма предметами, тож варто прислухатися до них, аби вони висловили свої бажання. Отже, успіх залежить не від примхливого випадку, а від нашої здатності чути предмет. Марно я намагався застосувати це спостереження на рулетці й інших автоматах — механізм або підкручений, або занадто складний, тож слова цих машин почути мені не вдалося.
Спершу я вирішив, що це галюцинація, що чую голос Татка. В одному з пабів, назву якого вже не пригадаю, заходилися грати в «ту-ап» і, ясна річ, серед гравців опинився я. Сподівався виграти пару десятків доларів, не більше. Гра була щирою, а ставки доволі помірними.
Я вже збирався ставити, аж раптом один із юних землекопів закинув мені.
— Гей, канадцю, що ти скупий такий?
То був один із тих задирливих молодих розвідників, що без діла блукали містом. Напередодні я увів у нього з-під носа дівулю.
— А ти не скупий? — відказав я, показавши стодоларову купюру.
Мене охопила радість. Нарешті хоч трохи дії!
Він вийняв купюру, я ще одну, ставка піднялася до чотирьохсот доларів, і саме тоді, серед веремії торгів, я відчув присутність монет. Легеньке пощипування, ворушіння під повіками — і все ж я зрозумів, що слід напружити всі органи чуттів, аби ніщо не уникнуло моєї уваги. Перед очима постав Татко, який казав: «Це схоже на свербіж. А потім око починає смикатись, мов навіжене». Він розповідав, чому вирішив викопати яму посеред ділянки №7 там, де ще не було ніякого кантону і куди тільки прибували колоністи. «Котлован два на двадцять футів і завглибшки два фути. Бачив би ти! Прекрасна жила, що виблискувала чорним і сірим. Дивовижний зразок сфалерита! Я знав, що знайду щось важливе».
До того дня я сприймав розповіді про свербіж як байки романтичного розвідника — аж раптом вирішив довіритися почуттям. Я зосередив свою енергію на монетках, і коли відчув під повіками тремтіння крил метелика, вийняв з кишень усе, що мав.
— Сто вісімдесят на додачу — і кажу я!
І навіть не думаючи, я випалив:
— Кенгуру!
Я знав, що монетки впадуть боком орла — себто із зображенням кенгуру.
Татко явив світу велетенський цинковий масив, що дав життя місту Норко, а я того дня зірвав банк — усього кількасот доларів, дрібничка, натомість я переконався, що у «ту-ап» мені щастить.
Чому Татко не робив так? Чому не розвідував, покладаючись на удачу, тим часом гуляючи лісом, слухаючи птахів і насолоджуючись вітерцем, в очікуванні, що під повіками здригнеться чуття присутності великого покладу? Замість цього він, мов мураха, уперто міряв ділянки, лічив кроки, аби знати точну відстань, нотував до записника напрямок течії ручаїв і кут нахилу ґрунтів, вивчав коріння вивернутих із землі дерев, роздивлявся береги струмків, уважно приглядався — адже найменший знак міг привести його до виходу пласта на поверхню чи до гострого уламка скелі, який він ретельно обмацував і зубилом відбивав кілька шматків; із цим безцінним скарбом він повертався додому й усі вечори вивчав нове каміння.
«Не варто розраховувати на удачу. Ця пані дуже легкодуха, пурхає від одного до іншого, не даючись у руки».
За словами Татка, він займався науковою розвідкою. Він вичитав цей вислів у «Підручнику розвідника» — книжечці, оправленій у червоно-фіалкову повосковану тканку з довгими коричневими кракелюрами, що з роками утворилися від поту й пилу. У старенькому виданні з нестерпним пафосом писали про магнітометр і кілька інших приборів — і Татко аж кам’янів над сторінками підручника. То була його Біблія, його Псалтир, він носив її всюди з собою і часом, коли з’являвся сумнів і слід було зібратися з думками, Татко розгортав підручник навіть за загальним столом.
Він був радше вченим, ніж практиком. Я нерідко супроводжував його в походах і жодного разу не бачив, щоб Татко заслухався співом птахів чи задивився на сонячний промінь у листі. Геологічні концепти в його голові не лишали для цього місця. На картах він відшукував батоліт, діабазову жилу або інше давнє кам’яне утворення — і невтомно вистежував за знаками на місцевості. Татко шукав цинк, свинець, мідь, нікель — але ніколи золото. Золото він не любив.
«Надто примхливий метал, надто вибагливий. Думаєш: знайшов пласт, — а це лише жилка, що ниточками, мовби волоссям, пронизує скелю й зникає, мов і не була!»
Татко надавав перевагу блукальцям-круглякам, що їх льодовики відламували від скельних масивів. Такі кругляки траплялися нам випадково, ніщо не свідчило про їхню наявність, вони вигулькували несподівано, по одному, на відстані кількасот футів між собою — і ми, достоту хлопчик-мізинчик, ішли по їхньому сліду. Гадаю, Татко обожнював їх, бо йому доводилося повністю переглядати одне з геологічних понять, уявляти траєкторію руху льодовика, як сто тисяч років тому той підняв і переніс ці величезні камені, уявляти і величезний масив, скелю-матір, яка чекала на нього десь удалині, скелю, яку захопив, покалічив, зґвалтував і залишив льодовик; ця скеля мусила виказати йому свої таємниці. А я хотів почути цю розповідь з його вуст.
Мовчазний удома, у лісі Татко дивував своїм красномовством. Він багато розповідав про свої пошуки, про перешкоди, про хвилювання — найбільше його турбувало повне невміння домовитися про гідну оплату, коли приходила мить продажу прав на ділянку, яку він оцінив.