«Земля, яку ти виміряв кроками, яку мацав, вивчав під лупою, земля, з якою розмовляв ночами у снах і яка відкрилася тобі, тільки тобі — така земля безцінна! І все ж її треба продати...»
Його зізнання я слухав, мов нечуване одкровення. Мені було років дванадцять, коли він уперше взяв мене у свій похід. Я пішов би за ним на край світу. Для нас Татко був героєм, мужем, який — достоту Христофор Колумб або Жак Картьє — відкривав новий світ.
Норко тоді був на вершині слави. Шахта працювала на повну силу, цинк продавали по шістнадцять центів за фунт, гроші текли рікою, готелі й ресторани бриніли від сміху та гучних сварок, кінозали і школи ломилися від людей, а щодо нас, то з лабіринту, який слугував нам за укріплений замок, ми спостерігали за тим, як статки течуть мимо нас. І менші, і старші — лише Богу відомо, скільки нас кишіло тоді в будинку — усі ми були глибоко переконані, що наш тато був справжнім героєм, бо саме він відкрив пласт і дав життя цьому місту.
Чи таки дійсно в нього вкрали шахту? Уже тоді я, найстарший, що мав би очолити цей хрестовий похід зневаги, підтримування жеврива ненависті залишав іншим.
У Норко Альбера Кардинала знали як відкривача шахти, та варто було завести про це розмову, як його починали жаліти. Бідака Кардинал! Несповна розуму, сердешне! Незліченну кількість разів я чув подібні зауваження, перш ніж зрозумів, що саме так про нашого тата й говорили. Мені знадобилося ще трохи часу, щоби збагнути — жаліли Татка не через злидні, не через дивний будинок, перевезений із Перрона, не через зграю дітвори, яка мешкала в потворній споруді, ні, жаліли його через те, що він не зумів скористатися шансом. Бідака Кардинал! Таке відкриття — і не зуміти забагатіти!
Я ж, як і тато, не зважав на ці балачки, бо ми всі були переконані, що невдовзі забагатіємо. Одного вечора у наметі він довірив мені свій задум. Цілий день ми гналися за лавою ріоліту, яка привела нас у нікуди, тож вечір заповідався похмурий. Гиденька мжичка, низьке темне небо без місяця, погана погода і хмариська комарів загнали нас у вологу тісноту намету. Зовні тихо вмирала ватра.
Мені не подобалася думка, що доведеться спати в наметі без багаття, яке стерегло б нас усю ніч і чекало б на нас уранці під ковдрою теплої золи.
Певно, я висловив своє невдоволення вголос, бо Татко, який вивчав свої карти при світлі великого ліхтаря, підняв голову:
— Щось не так?
Я пробурмотів щось про дощ і втому за день, і Татко усміхнувся.
— А хочеш, розповім, як ми можемо розбагатіти?
І тоді, щоб утішити мене і повернути до себе довіру — достоту колискову дитині, наляканій нічною темрявою, — він розказав про свої перемовини з «Northern Consolidated».
Компанія запропонувала п’ятдесят тисяч доларів.
— На стіл поклали десять тисяч і сказали, що наступного дня в банку я отримаю ще сорок, якщо підпишу папери того самого вечора.
У напівтемряві намету мені було важко уявити (та й тепер я не уявляю) цього боязкого обережного чоловіка перед трьома зубатими акулами і загрозливою купою грошви на столі.
— Усі ці купюри та їхніх тиск, зрештою, розлютили мене. Буріння виявило в пласті вміст 3,2 % цинку та 1,1 унції срібла. Дуже непогано. Та я добре знав, що там лежить значно більше.
— Невже ти сам зробив аналіз проб?
Мені було тільки дванадцять років, та тривалих розмов із Татком було достатньо, щоби здивуватися здатності простого розвідника оплатити роботи алмазним буром.
— Та ні, але я знав...
Він зробив тривалу паузу, ніби зависнувши на спогаді про трьох ділків, що намагалися обдурити його. А може, згадував канавку, яку вирізав у схилі гори, де уперше явили себе білосніжні смуги, які тягнулися кудись углиб. Такі мовчазні паузи Татка зазвичай були сповнені думок про його звитяги.
— Я знав, чого вартує це родовище.
Він зажадав п’ять тисяч доларів і триста тисяч акцій компанії.
— За кілька тижнів кожна з цих трьохсот тисяч акцій коштувала б по баксу, а за два місяці — по п’ять баксів двадцять центів, уявляєш?
Дослідження виявили буквально казкові поклади та гігантське родовище, тож ми мали стати заможними, неймовірно заможними, страшенно заможними — того дня, коли («якщо стане терпіння дочекатися») тато зволіє продати свої акції.
Терпіння стало дочекатися, щоб акції зрівнялися в ціні з дорожньою пилюкою, коли цинк упав на саме дно, а «Northern Consolidated» вирушила заробляти в іншому місці.
Я підрахував. Якби одна акція коштувала п’ять доларів двадцять центів, то на наших рахунках опинилося б півтора мільйона, і ми могли б наново пофарбувати будинок, оточити його газоном, купити кожному з нас по велосипеду, вудці й новій убранці, підвал заповнити не лише сотнею фунтів картоплі, а й невичерпною кількістю чипсів, шоколадних плиток і батончиків «Кік» з полуничною начинкою. А якби курс акцій підскочив до шести з половиною доларів, то в чотирьох кутках будинку можна було б облаштувати ванну з душем і поставити в кожній кімнаті по телевізору. Можна було б уже помріяти і про басейн надворі, удвічі більший за церкву, блакитний, як небо; узимку він обертався б на ковзанку під прозорою банею, на якій не тримався би сніг і від якої не відводили б поглядів мешканці Норко. Якби акції зросли до восьми доларів... але тут мені забракло уяви для мрій.
На нас чекали мільйони. Тож чхати ми хотіли на здивовані посмішки та страшні злидні, адже ми чекали «слушної миті», щоб гроші полилися на нас, мов із рогу достатку.
Ці нерозумні сподівання перетворили мене на мрійливого хлопчину, ув’язненого серед хатнього гамору. Бойові дії проти вахлаків тоді вже розпочалися. То були незначні сутички, бійки на шкільному подвір’ї, бої у сніжки й інші подвиги войовничих хлопчаків, які вешталися без діла, та вдома, у серці нашого лабіринту, зріла глуха лють, зарадити якій я ніяк не міг.
Ненавиділи всіх, хто заволодів нашою шахтою. І далеку й примарну «Northern Consolidated», замкнену в холодних кабінетах у Торонто, і наших сусідів – нещасних шахтарів, заледве багатших за нас, і дрібних торговців та робітників, які ніколи не потикали носа на шахту, але отримували від неї прибуток — усіх їх нещадно і люто ненавиділи.
Щодо мене, старшого з Кардиналів, то я не квапився вести їх у бій, бо чекав на наші мільйони.
За відсутності ватажка утворився тріумвірат із найголосніших і найсильніших — Мустанга, Яху та Чудасія. Саме вони упродовж років процвітання міста підтримували глухе зловісне нуртування в лабіринті. Коли шахту зачинили й Норко охопив відчай, ці троє вже залишили отчий дім — зробив так і я; тоді я водив Монреалем таксі. Джеронімо очолив зграю і розпочав священну війну розору, що перетворила Кардиналів на принців королівства, якого вже не існувало.
Я був лише почесним ватажком у родині, а владу отримували лише силою, і на арені панували значно жорстокіші й безжальніші за мене.
Хіба хтось пам’ятає, до речі, що саме я першим став ходити з Татком на розвідку? Сімейна пам’ять зберегла лише одного справжнього татового помічника — Джеронімо, якого вважають і за єдиного, кому Татко звірявся; мені ж добре відомо, що Татко побоювався владності Джеронімо. «У серці цього хлопчини вирує нітрогліцерин».
Я не збираюся виправляти історію, не прагну повертати собі гідне місце в сімейних аналах. Єдині дійсно цінні для мене спогади, єдині приємні для мене згадки — це миті близькості з нашим татом, біля ватри чи на стовбурі поваленого дерева, коли він пояснював мені таємниці розломів у земній корі, на дні яких булькоче магма, розповідав про гумовий полиск сфалериту та його суміші зі сріблом. Та найбільше мені подобалась історія про відкриття масиву в Норко. Про ту повну магії мить, коли, достоту чарівник, який за легким тріпотінням горіхової палички вловлює присутність води, Татко відчув порух під повіками, «свербіж», що переконав його довбати гору саме в тому місці, адже, як він пояснював, «якщо магнетизм скелі зупинив мене саме тут і пронизав усе моє тіло, аж до свербежу під повіками, отже, під ногами моїми лежало родовище, розміри якого годі було уявити!» Чуєте, магнетизм! Так і не інакше він пояснював неймовірну удачу, що випала на його долю.