Опис кварцової жили схвилював Татка до невпізнанності.
— Я думав, ти золото не любиш.
Його очі потонули в широкій усмішці, і, тремтячим голосом відбиваючи кожне слово, Татко сказав:
— Ти не бачив того, що побачив я. Такі жили навіть у снах не являються. А я бачив її на власні очі! За кілька футів від стіни, серед зеленого сланцю, широку й довжелезну жилу, неймовірно багату! Я не люблю золото, яке виставляють напоказ, та коли воно відкривається тобі отак — від таких подарунків не відмовляються, ні!
Хотілося б мені не повірити в існування кварцової жили. Однак те, як він її описав, з якою точністю відповідав на мої запитання щодо розташування жили, її розмірів, нахилу та довжини, і особливо те, з якою упевненістю твердив, що знайде її на тому самому місці, де залишив («у двохстах п’ятдесяти п’яти кроках від вийми»), коли вийшов зі ступору та приєднався до групи; я ніби побачив жилу на власні очі, в оточенні сланцевої породи, простягненою на північний схід; і серед молочно-білого кварцу поблискували золоті вкраплення, наче краплини надії, дбайливо збережені в погляді тата, який збирався залучити нас до найбільшої авантюри в своєму житті.
Я зрозумів, що від золота він не відступиться. Він думав, що шахтарі відкриють його — і на біржі злетить ціна наших акцій. Та коли зачинили шахту і виявилося, що клепки знайти жили у власників не стало, тато вирішив, що вона належить йому.
Хай що я казав би, хай що робив би — він усе одно подався б на пошуки кварцової жили. Переді мною сидів рішучий і впертий чолов’яга, якого не лякали ні небезпечний спуск до шахти, ні незаконність задуму. Його голос отверд, і поки він у деталях пояснював, як збирається взятися до справи, мені здавалося, що світ навколо мене сповзав у руїнах.
Саме тієї ночі я обмірковував свою втечу.
Через вентиляцію до підвалу доходили сморід паленої гуми й гомін свята Кардиналів. Я добре розумів, що Татків задум пролунає для них як заклик до бою — вони ж із дитинства звикли ненавидіти, тож із головою поринуть в авантюру.
Видобуток кварцової жили потребуватиме повної таємності — та як досягнути цього в маленькому місті? Як заглушити вибухи динаміту? Як переконати вахлаків не зважати на наші часті візити до шахти? А вантажівка? Нам знадобиться вантажівка — де її взяти? Ще тривожніше лунали питання: як розтопити золото і кому його збувати?!
У мене було тільки одне бажання — повернутися назад до Монреаля, забути, що я заходив до цієї діри, відродитися до іншого життя, з новим іменем, іншою особистістю. Та я дуже добре знав, що не зроблю нічого.
Коли спогади повертають мене до тієї ночі, то спершу відчуваю гіркуватий дух диму, змішаний із затхлим запахом землі. Цей задушливий аромат ніби втілює всю ваготу моєї відповідальності. Та ватра немов забрала наші життя. Вогонь і занепад, руйнівна сила полум’я та смуток сплюндрованих земель... Норко просякнув запахом паленого.
Літо після закриття шахти було найспекотнішим. Війна з нищення міста, яку розв’язали Кардинали під орудою Джеронімо, тривала п’ять наступних років — тим часом ми таємно досліджували шахту.
Я приїздив із Монреаля, моє авто ломилося від товарів, що їх мені замовляв Татко, і не доїжджаючи до горбка перед критим мостом, я вдихав олив’яні випари пожежі, яка дожирала одну з хаток чи зарості бур’яну і за якою гасала радісно зграя малих і великих Кардиналів.
Джеронімо, коли він очолив «вогненну війну», був дванадцятирічним шибеником. Цей хлопчисько завжди мене зачаровував. Не дивно, що нині він повсюдно в епіцентрі війн. Джеронімо обожнює сутички, напружені ситуації. У Норко він одноосібно керував армією звільнення й спротиву.
Майстерне поводження з динамітом дало йому стати підручним тата у шахті. Коли тієї переламної ночі ми з Татком обмірковували план дій, то спершу обрали Магнума й Тутанка. Тоді їм було чотирнадцять і п’ятнадцять років — «достатньо міцні, щоби тримати і тиснути на сталевий прут, поки хтось лупить по ньому чимдуж». Так казав Татко. Саме в такий спосіб він сподівався дістати кварц зі сланцю. Насправді ж вони дуже часто застосовували динаміт: сланець надто пухкий, особливо ж глинистий сланець, та вони натрапляли на тверді утворення, які не піддавалися сталевим прутам. Тоді Кардинали виймали півшашки динаміту, ретельно уникаючи ясної погоди, коли звук вибуху було чути на всю округу.
І року не знадобилося Джеронімо, щоби скинути з влади Мустанга й Тутанка. Якось я приїхав — і все було вирішено. Тутанк і Мустанг бісились удома, а Джеронімо щоранку вирушав з Татком — за офіційною версією розвідувати ділянки вздовж річки; у цю брехню вірили тільки вахлаки, хіба що наймолодші — Олень, Нефертіті, Тутсі, а найбільше Послідок, якого через вік і слабкість характеру весь час тримали в незнанні; ми всі добре знали, що розвідка по той бік гори слугувала за алібі для візитів до шахти.
Моє серце пройняв холод, коли я почув, що Татко взяв Джеронімо за помічника. То були розчарування і ревнощі, бо мені боляче було уявляти їхню розмову вночі біля шахти. Таємність, вороже оточення, постійна загроза осипу чи випадкового вибуху — усе це зближує більше, ніж роки спільного існування. Тим паче, що чудернацький метод видобутку, вигаданий Татком, потребував постійної підтримки партнера. Метод полягав у вибиванні скелі зубцями пилки — спершу зеленого сланцю, а після того кварцу. Кварцова жила була горизонтальною, два на чотири фути, гарного матово-білого кольору зі смужечками золота, вона піднімалася на північний захід під кутом у сорок п’ять градусів — тож слід було повзти тунелем, де місця було досить для двох осіб, буру й компресора. Будь-який рух у такому небезпечному просторі потребував клепки й винахідливості та не залишав права на помилку. І найбільше в тих умовах я остерігався, що Джеронімо піддасться спокусі своєї метикуватості.
За ті п’ять років, що ми володіли шахтою, я навідувався туди нечасто. Хоч як я хотів відсторонитися, все таки виконав дуже важливу роль у цій справі. Я залишив таксі та влаштувався торговельним представником до компанії «Mines&Mills Supplies», постачальником спорядження для шахт. Окрім забезпечення нашої справи всім необхідним, я також контактував із підприємцями, що дало змогу непомітно збувати золото. Ми з Татком довго щодо цього сперечалися тієї ночі в підвалі й дійшли висновку: знайти невеличку золотодобувну компанію і не вельми причепливого директора, який, аби підвищити статус компанії та ціну акцій на біржі, погодився б тихцем купувати наше золото. Тож старенька вантажівка щовечора, приглушивши двигун і вимкнувши фари, спускалася з гори з тонною помережаного золотом кварцу — і везла його до «Goldstream Mine».
Звісно, всі ці перестороги не могли вічно тримати вахлаків у незнанні. Відколи «Northern Consolidated» виїхала, Норко змінився до невпізнанності. Місто скидалося на збіговисько злидарів, які не знаходили собі місця. Їм не вдалося побудувати собі нове життя деінде — або ж їм це взагалі не спадало на думку, тож вони залишалися, загублені в місті, що гнило за відсутності сподівання; вони скидалися на оленят, які зненацька вигулькують серед жахливої підвечірньої спеки серед австралійських Золотих полів.
Вахлаки ненавиділи нас не менше, ніж ми їх. Вогняна війна довела їх до існування, де панувала пекельна злоба що стримувала потік жовчі в очікуванні справедливого небесного втручання. Вахлаків було небагато — кілька родин — і всі вони з жахом очікували нових принижень, з власної мовчазної згоди перетворившись на жертв терору, що спостерігали за нами із вікон.