Нам ніколи не спадало на думку, що вони можуть нас виказати. Нам здавалося, що ми надто міцно тримали їх у своїй владі, аби сплеск гідності спричинив таку небезпеку. «Хай тільки спробують, — бурмотів Джеронімо, — хай тільки наважаться хоч слово поперек сказати...»
Усі ці роки я жодним чином не брав участі у війні проти селюків. Дякувати Богу, будучи старшим від народження, я не мусив постійно демонструвати схильність до влади, якої не прагнув. Навіть Джеронімо відмовився згодом від влади. Він був уже не в тому віці, щоби долати юних шибеників чи гасати під прикриттям ватри. І все ж він залюбки брав участь у жорстоких іграх — і саме він зазвичай підбурював до них найбільш натхненно.
Джеронімо перетворився на главу родини. Незаперечного ватажка. Коли Тутанк і Мустанг поїхали з міста, старшим став він — якщо не зважати на Діву, якій було тоді 22 роки і яка весь час перебувала в будинку, та все ж вона була дівчиною, а про мене просто забули, поховавши під горою обов’язків. Я став довіреним кур’єром, якому замовляли динаміт, пальне та знаряддя для дослідження шахти. Я приїздив і від’їздив, з’являвся і зникав, жив на дорозі, розуміючи, що саме чекає на мене вдома. Мене непокоїло те, що могло статися на шахті — нещасний випадок, поліція, Татко в кайданках; мене тривожила Матуся, яка після народження Послідка, переставши приводити на світ інших дітей, замкнулась у нерозбірливому бурмотінні; я непокоївся через можливі витівки Джеронімо. Хто мав стати його жертвою цього разу? Тентен? Тур? Чи бідолашна Анжела, на яку він так напосідався?
Тентен був йому за ад’ютанта, за праву руку — саме Тентен від імені Джеронімо палив і плюндрував Норко, і саме на Тентена він найчастіше злостився. Тентен приймав усі приниження з вірністю лицаря, який має здолати випробування ініціації.
Та найбільше уваги він приділяв Анжелі, коли вона поверталася з монастиря чи (хай Бог милує) від МакДаґлів. Дивною була та Анжела. Зростала вона з прагненнями, що мали б зачахнути в нашому лабіринті, весь час намагалася втекти і все одно поверталася щоразу, свіжа, наче троянда, легка й усміхнена — аж поки Джеронімо вкотре не брався висмикувати із неї пір’я.
Працював він із точністю хірурга. Знав, куди треба бити. З Анжелою Джеронімо поводився украй жорстоко. Її ніколи не били — ще чого! За винятком Томмі, яка отримувала копняки у відповідь на свої випади, дівчат із роду Кардинал вдома ніколи не ображали фізично. Джеронімо катував Анжелу вишукано. Скажімо, коли вона поверталась із монастиря в білосніжних блузці й спідниці, він примушував її рахувати котів, що гнили у бочці в очікуванні котячого свята, коли Кардинали розгулювали безлюдними вулицями Норко з насадженими на палі тушками. Після того, як Анжела перелічувала трупики в бочці, Джеронімо цікавився: «Достатньо?» І їй доводилося вагатися між кількістю, якої начебто мало би бути досить, і тим, що лежало в бочці — тільки не повертатися б туди. «Сестро Анжела, ти забула про кота для твого янгола-охоронця». І вона поверталася до бочки. «А як це сказати латиною?» І коли вже ніхто не сміявся та й він сам утомився, Джеронімо повним зневаги голосом наказував: «Іди переодягнися, від тебе тхне тухлою котятиною!» А вона стояла, розгублена, брудна, посеред вітальні — поки Томмі не тягнула її за рукав до їхньої кімнати.
Я так і не звик до погляду, яким вона озирала нас — точніше, до відсутності погляду. Закам’янілі очі, набряклі від потуги — вона чекала кінця випробування, зіскулившись десь усередині себе, там, де до серця проникає біль. Достоту Жанна Д’Арк серед пломенів.
Чи змінив би я щось, якби знайшов тоді в собі сили опиратися Джеронімо?
Мені було двадцять п’ять років, у ті часи казали — знатний дядько, а він же був ще хлопчиськом шістнадцяти-сімнадцяти років, його тіло тільки починало мужніти, руки й ноги метлялися довкруж тулуба, мов сполохані звірі, обличчя мов оббризкали ластовинням, і все ж норов він мав сталевий, погляд загрозливий, а рішучістю будь-кого загнав би під землю. Як і решта, я потрапив під його чари.
Ніхто, навіть Татко, не міг опиратися Джеронімо. Тато став невидимим, біля столу вже не з’являвся. Лише напруживши уяву, можна було помітити його присутність, перш ніж він вислизав з-за столу і спускався до підвалу. Джеронімо, мов справжній король, панував у вітальні, праворуч і ліворуч сипав стусанами і коментарями, а ввечері також ішов до підвалу. І в мене стигло серце від луни їхніх перемовлянь. Мимоволі підслуховуючи їх, я почав мріяти про Австралію.
Аби вберегти рештки своєї честі, я вигадав жалюгідну мрію. Спершу ніщо не вістило лихого — ця ідея скидалася на розмиту примару, від’їзд мав зробити мою присутність ціннішою, то була лише мрія, не більше, фокус, обман, димова завіса, покликана замаскувати моє безсилля. Я ніколи насправді не вірив у це до того дня, коли остаточно переконався, що вже ніколи не буду близьким із батьком. Тепер він звірявся винятково Джеронімо.
А я став спокійною силою, до якої звертаються, коли виникає потреба в довірі. Саме мене попросили відвести Бібі до акушерки, коли бідака завагітніла. Ех, Бібі... Усю дорогу до Монреаля вона ревіла. І до мене ж звернулися, коли виникла необхідність вивезти з Норко подобу Анжели.
Та я не володів ситуацією. Я зрозумів це, коли одного дня, приїхавши додому, почув, як Татко і Джеронімо розмовляли в підвалі вдень. До шахти вони тоді так і не пішли. Цілий тиждень не ходили до шахти.
На початку того тижня над Норко повільно, на невеликій висоті пролетів літак, що тягнув за собою прилад, який не залишав жодних сумнівів у цілі польоту. Аерогеофізика починала давати відчутні результати на Півночі — зокрема в секторі Матаґамі. Тоді це була новинка, тож коли літак з’явився в небі над Норко, усі кинулися дивитись на нього, а вахлаки, навіть коли він відлетів дуже далеко, не розходилися, стрибали й махали руками, запрошуючи пілота повернутися й іще раз пронести прилад над горою.
— Ти би їх бачив! Ніколи не збиралося стільки селюків!
Я й увійти не встиг до будинку, як Діва все мені розповіла.
Можу уявити, як селюків схвилювала поява того літака. Зачаєна ненависть спалахнула надією, що «їхню» шахту нарешті повернуть їм. Бо йшлося саме про це. Шахту мали відкрити знову. Сучасна геофізика не обійшла б увагою багатющу золотоносну кварцову жилу, яку Татко без жодних приладів, лише завдяки нюху розвідника, помітив крізь товщу скелі. Тож варто було очікувати, що за кілька тижнів чи місяців у Норко з’явилася б група геологів, щоб вивчити аномалію, виявлену дивним балоном під дном літака... і виграла б головний приз!
У нашому будинку били на сполох. Діва й інші, хто був у віці достатньому, щоб правильно оцінити ситуацію, збентежено позирали на мене.
Звісно, перш за все я запитав, де Татко.
Я вже збирався спускатися до підвалу, аж раптом мені повідомили, що він був там із Джеронімо. Ця територія давно вже не належала мені. Та все це виявилося сильнішим за мене — старий рефлекс, мені здавалося, що за таких умов він потребував моєї підтримки.
Даремно. На мене чекало гірке розчарування. Вони сиділи один навпроти одного на порожніх ящиках із-під динаміту, зсутулені, схилившись над земляною підлогою, поринувши в тиху розмову, облич я не бачив, та варто було заскрипіти сходам, як вони одночасно підняли голови і зирнули так, ніби я виринув з іншого світу, і тоді Татко сказав: «Емільєне, почекай нас нагорі, будемо за дві хвилини».
О, ліпше мені по пиці надавали б!
Упродовж наступних днів, тижнів і місяців — адже питання вирішили аж у липні, коли пролунав вибух у шахті, коли гупнула наша остання шашка динаміту, забравши Анжелине життя, — увесь цей час я ціпенів у мовчазному гніві; лише так я міг зберегти хоч трохи честі, та й це мало хто помітив через загальну паніку в будинку. Паніка передувала атаці, удень і вночі відчувалось напруження. Будинок жив наче на розжареному вугіллі.