Ми з нею ніколи по-справжньому не говорили. Вона була молодшою за мене на три роки, та ще й дівчинкою, а я ж збирався стати на чолі родини!
Лише раз у нас була нагода поговорити — і я її проґавив. Та все одно саме я захотів, щоб ми опинилися сам-на-сам. Однієї неділі в шахті. Сказавши, нібито забув там лупу, конче потрібну Татку, я попросив її сходити зі мною. Інші сприйняли це по-своєму. Вона була в однострої коледжу, синя курточка і біла блузка — тож ніхто навіть не сумнівався, що я приготував для неї наступну пастку.
Ця дівчина дивувала мене. У МакДаґлів вона вивчила англійську, у сестер — латину, її цікавили давні цивілізації і сучасна математика, їй вдалося зберегти своє місце в будинку попри своє життя далеко від Норко. Анжелі було шістнадцять років, невдовзі вона мала поїхати назавжди, а мені так і не пощастило хоч пальцем торкнутися палкого осердя її душі. Тож я вирішив діяти обережно, вирішив, що вона сама відкриється мені. На жаль, тоді я був надто грубий і не знав, як поводитись у таких розмовах.
Я скористався недільним затишшям. У будинку ми мешкали, ніби збиті у купу, поглинені спільністю, у постійних бійках за простір, хоча в лабіринті кімнат і кухонь-віталень його було досхочу; а по неділях ми лишали одне одного у спокої, будинок куняв, ми розходилися хто куди, хтось із книжкою на терасу, хтось до спальні лічити тіні на стіні, словом, ми просто гаяли час. Я подумав, що затишшям можна скористатись і тихцем запросити її. У той час найменша ініціатива Джеронімо викликала неабияку цікавість.
Анжела і Томмі були у своїй кімнаті на останньому поверсі і, судячи з тону розмови, звірялися одна одній. Коли я з’явився у дверях, Томмі нашорошилася. А я, замість вимовити заздалегідь заготовлену ввічливу фразу, зненацька гукнув:
— Перш ніж псувати очі латиною, ходи допоможи мені знайти лупу, яку татко загубив у шахті!
Задум провалився... Шок від мого вторгнення до кімнати і грубість слів уже збаламутили весь будинок, хвиля покотилася з кімнати до кімнати, висмикуючи Кардиналів із хатнього відпочинку під шурхіт новини: «Джеронімо тягне Анжелу до шахти!»
Ми пройшли через усі кухні-вітальні на тому поверсі, новина йшла за нами і запалювала погляд кожного, хто її чув; Анжела зіщулилася в очікуванні наступної болісної наруги, причому наруги небаченої, адже в шахті вона ще не бувала, а я прискорив ходу, приховуючи своє розчарування. У кінці поверху, незворушно-сяйлива у світлому прямокутнику вікна стояла Томмі, така самотня в безсилій люті...
Я сподівався, що там, на своїй території — адже щодня разом із Татком лупав там скелю — мені вдасться почати дружню невимушену розмову про різні аспекти нашого життя і нарешті безперешкодно наблизитися до її душі. Я розраховував на бездонну ніч, на дивну тишу, що зазирала в серця і залишала сам-на-сам з відчуттям власної безпомічності — колись, уперше зайшовши до шахти, я й сам це відчув.
Дістатися шахти можна було по східцях, вирізаних у схилі гори, денне світло згасало поволі, що глибше ми заходили до того, що було звичайною галереєю, достатньо просторою для трьох чоловіків середнього зросту, які йшли би пліч-о-пліч; ми прямували до шахти видобутку породи. Саме там — у велетенській вирізьбленій просто у скелі залі — я сподівався побачити справжню Анжелу. Тиша там здавалася гнітючішою, морок густішим. У центрі цього підземного собору була точка, з якої голос, відбиваючись од гострих хребтів між численних колон, які підтримували склепіння, повертався до нас багаторазовою луною, набуваючи надлюдської сили. Я робив це не раз — і щоразу мороз пробігав по шкірі.
Анжелу відлуння мого голосу аж ніяк не вразило. Ми стояли в тому, що я називаю центральним нефом нашого собору, і я пояснював їй вибагливу систему з арок і колон, що тримали тисячі тонн каміння над нашими головами. Світло мого кишенькового ліхтарика бігало виступами скель, губилось у глибоких печерах, зненацька опинялося біля наших облич на одній із колон і часом, коли я швидко змінював напрямок світла, осяювало зсудомлене напруженням обличчя Анжели. Вона йшла за мною, пряма, наче вежа, горда, мов скеля, очікуючи на початок або завершення наступної наруги — Анжела була переконана, що я привів її до шахти саме для цього, і ніяк не могла збагнути мету мізансцени.
Поки ми перебували в кар’єрі, мені так і не вдалося вичавити з неї ні слова. Лише пізніше, в тунелі, коли ми подолали тисячу сходинок до нашої кварцової жили, я відчув, що напруження між нами зникло.
Того, хто був тут уперше, місцина ця завжди вражала. Малесенька ніша, де ми з Анжелою ледве вміщалися, праворуч і ліворуч сахаючись від бездонних прірв; перша слугувала для складання породи, а друга була за стежку. А над нашими головами, вкарбована у сланець, сяяла кварцова жила. Ніби білосніжна примара в цілковитому мороці.
Не знаю, що саме вплинуло — незвичність місцини, цікавість до жили чи слабка надія, що я не мав лихого наміру і недобрих думок, — та я відчув, як опір Анжели потроху став відступати.
Я говорив неголосно — аби не спугнути блиск довіри, який обіцяв мені мить щирих зізнань. Анжела слухала мене уважно й помалу почала ставити запитання. Про роботу з динамітом, про те, як ми досліджуємо скелі, і, звісно, про кварцову жилу.
Вона була вражена, дізнавшись, що з тонни породи ми видобуваємо шість унцій золота.
— Усе це заради якихось нещасних шести унцій!
Я поквапився показати їй, як вона помилялася.
— Шість унцій на тону — це надзвичайно великий уміст. Сам Татко ніколи не бачив подібного вмісту, навіть не чув про таке! Зазвичай на день ми обробляємо тонну породи, отже, у день ми отримуємо шість унцій. А тепер порахуй, скільки ми заробимо за рік, якщо одна унція коштує тридцять п’ять доларів!
— А що із золотом роблять потім?
— Потім ми продаємо його... Одному типу. Він керує шахтою, невеликим і небагатим родовищем золота. Він не переймається питаннями, звідки й чому, тож купує у нас золото, скажімо, по двадцять доларів за унцію — адже все це не дуже законно.
— Я не про те питала. Куди золото потрапляє наприкінці?
— Ну, з нього виготовляють браслети, кольє, інші прикраси, оздобу для статуй, золоті зуби...
— Тобто... (тут Анжела трохи підвищила голос) різні чарівні штучки...
Влучно вона мене поцілила! Я аж зігнувся. Мені розлютитися б — та метикуватість цієї дівчини так мене вразила, що я й забув про помсту. На щастя, відбулося це без свідків.
Я удав, ніби знайшов лупу, яку напередодні сховав за горою брил, і тоном, до якого потроху поверталася владність, мовив:
— Ходімо додому!
Клянуся: я взагалі не думав ні про курточку, ні про білу блузку. Лише коли ми підійшли до будинку і я помітив автомобіль батьків подружки Анжели із коледжу — вони заїхали до Норко, щоби відвезти її до монастиря, — я це збагнув. Курточку вкривав грубий шар чорної масної пилюки, а у блузі білими залишилися тільки ґудзики.
На нас чекали. Подружка із коледжу та її батьки в автівці, із зачиненими дверцятами і піднятим склом віконець — попри підвечірню спеку; вони усміхалися, вдаючи спокій і тишком перелякано роззираючись. А на терасі гомоніли члени племені Кардиналів, які безсоромно дивилися непроханим гостям просто в очі.
Анжела, мов королева на ешафот, пройшла повз принизливі погляди. Незворушна, пряма, у брудній формі, без жодних ознак розгубленості на обличчі, повільними кроками підійшла вона до автівки, давши зібранню на терасі насолодитися видовищем пошкодженого одягу, і вмостилася на задньому сидінні, поруч із подружкою — жах на обличчі останньої давав зрозуміти, яку реакцію викличе брудна форма в монастирі.
Це приниження виходило за межі припустимого. У неї був час змінити одяг удома й повернутись у чистій формі, та ж ні! Анжела вирішила переступити через наругу і показати нам всім, що на одну з наших у монастирі чекає покарання. І в усіх умить зникло бажання вовтузитися на терасі. А я стояв обіч і вкотре милувався неймовірною силою волі дівчини.