У мене зникло бажання випитувати в неї секрети. Я був глибоко вражений. Анжела проігнорувала простягнуту їй руку допомоги і перетворила на абсурд моє життя, Таткове, Емільєнове, життя нас усіх, адже розробка кварцової жили була сімейною справою, а золото — головним здобутком у війні, що точилась у Норко. І мене бентежило усвідомлення того, що золото перетворюється на «чарівні штучки».
Тож наруга, що відтоді чекала на Анжелу після повернень із монастиря, зізнаюся, з мого боку була чистої води помстою. Утіхи від цього я не отримував, адже вона замикалась у собі, залишаючи на поверхні гладенький відбиток, мов дзеркало, в якому ми бачили свій розпач.
Сила Анжели полягала в тому, що вона могла вразити нас там, де ми найменше очікували. Збагнув це я пізніше, коли почув їхні з Тентеном розмови.
Тентен — єдина людина, якій я можу довіритись у складні миті життя. Він став своєрідним аскетом. Живе з чотирма чи п’ятьма дітьми в хижці край поля. Без жінки, з єдиним щастям — спостерігати за дорослішанням своїх дітей.
Коли я залишав Норко, то думав, що вже ніколи не повернуся. Я не підозрював, що потреба поїхати геть обернеться глибокою раною і постійним прагненням озирнутися на минуле. Я навідую Норко щодва-три роки, тільки влітку, бо взимку дорога до міста непридатна для їзди — і тоді годинами я наповнюю серце всім, що тільки може завдати болю. Повітрям Норко, відкритим безжальному сонцю простором, ароматом теплих трав, свіжими поривами вітерцю, що виривається з проліску й ніби зриває найболючіші яскраві спогади з минулого, а в центрі — наш будинок, бідолашний величезний будинок, що наче чекає на мене. Я не зупиняюся, тисну на найгризотніші образи, розгортаю і згортаю клубок, душу себе, встромляю в себе кинджал, перерізаю собі горлянку, знищую себе, і коли я нарешті вмираю, коли не відчуваю в собі нічого, крім запаморочливого провалля болю, то тисну на газ і мчу курними склепіннями сільських шляхів, поки не помічаю вдалині хижку Тентена.
Коли я вперше повернувся до Норко, то не думав, що блукання доведуть мене до Тентена. Тоді я щойно приїхав із місії до Республіки Чад. Моєї першої місії для «Червоного Хреста». Потім були ще місії, до Чаду й інших країн, поки мені не набридло складати звіти для гуманістів-бюрократів, які отаборились у Женеві. Тепер я самотній вершник. І це страшенно бісить вузьке коло міжнародних «бойскаутів».
Після Чаду, тісняви таборів біженців і переповнених вулиць Нджамени — а після того контрасту старої Європи, — я потребував великого простору, хотів вдихнути живлющого повітря свободи. Вийшовши з літака в аеропорту Монреаля, я найняв авто і, не замислюючись, помчав трасою 117.
Напевно, варварські звичаї братовбивчих війн, рани від яких я звик лікувати, лише ятрили мій біль, бо що далі я їхав трасою, промчавши вузькою заселеною смугою вздовж Лаврентійських гір, шаснувши повз Мон-Лорьє, відчувши в повітрі густий ялиновий дух, побачивши безмежне небо над розлогими тихими водами, де серце відчуває єднання з великим, моя душа, вдихнувши Північ і почувши поклик привілля, здригнулась, бо знала, що саме чекає на неї в кінці шляху.
Цього разу я не знав точно, що чекало на мене. У Норко я не був уже двадцять років. І шлях сам ніс мене уперед.
Насправді мало що змінилося. Було помітно, що добробут не оминув цей край, та якось похапцем, окремими мазками, залишаючи в містах і містечках нові будинки, сповнені пихи, оновлені фасади, дбайливо підстрижені газони, а неподалік, усього в кількох милях, у проліску видніла хижка, яку нашвидкуруч склали з брил і картону; побачивши її, я зрадів, бо саме таку картину запам’ятав — і нарешті вона повернулася до мене, образ чоловіка, який мешкає сам або ж із такою само самотньою жінкою, кількома дітлахами, можливо, собакою, рушницею, безсоромно злиденний, без комплексів, із життям, яке заперечує заведений лад.
Заїхавши на добре відому мені стежку, я зрозумів, що Норко вже не існувало. Вона скидалася на вузьку смужку голого ґрунту, по центру захоплену високою жовтою травою, що ділила стежину на дві глибокі нерівні баюри, якими я й просувався. Зауваживши вдалині критий міст — за поворотом доріжки, яка вела до річки, — я збагнув, що рухався назустріч своєму болю. По той бік мосту було розташовано місце, позначене в пам’яті незагойним тавром — там, де в мене уп’явся чорнющий погляд Томмі. «Поглянь, добре дивися, бачиш, що ти накоїв?!» Я не без труднощів перетнув міст, бо дощечки геть розхиталися, а ще мене переслідував голос. «Дивися, до чого довели твої ігри!» Виринувши з пітьми критого мосту, я наче побачив нас — Емільєна, Томмі й себе — на безжально пекучому сонці, мов у страшному сні, у старенькому авті Емільєна. «Не відводь очей. Слухай її крики. Ось на неї падають тонни каміння. Дивись, як ламається її тіло, як бризкає кров, як розривається її живіт, як жвякає мозок. Це ти зробив. Ти вбив Анжелу!»
— Нііііііііііі!!!!!!!
Я вив від жаху. Надто страшним було видіння. Мій розум щосили відштовхував його, хоч і прагнув досхочу насититися ним, викачатись у цьому приниженні й досягнути пароксизму болю. Я бачив, як Анжела конала у власній крові, бачив купу м’яса й кишок, я повертався до початку сцени — від гуркоту крику до невпізнанного скаліченого тіла, вительбушеного, розчавленого під тоннами породи, я передивлявся сцену знову і знову. І не було від цієї муки порятунку.
Томмі вийшла з авта, забравши з собою штани і сорочку, що мали покласти край страшній грі, до якої її примусили. Тоді ми з Емільєном зрозуміли, що вона взяла на себе завдання врятувати нашу родину. Або їй це завдання дали. Ми чекали на неї, поки вона в кущах знімала з себе сукню Анжели — недільну квітчасту сукню — і натягала на себе штани й сорочку, що мали назавжди замаскувати смерть, мій проступок, провину всієї родини.
Простягнувши мені сукню, вона сказала:
— Не хочу бачити тебе більше ніколи.
І неспішним зваженим кроком попрямувала до Норко, а я стежив за її постаттю, що поступово зникала, і міркував, чи чекають на мене інші видіння і чи переживу я їх.
Кілька будинків вистояли. Наш, будинки Лярозів, Моренів і, здається, Дерозьє. Роками я бачив, як вони руйнувалися. Щоразу, як приїздив, один із будинків завалювався, а другий чекав зими, аби спочити назавжди. Удар тримав тільки наш будинок, а поруч видніла його стара приятелька, хижка для динаміту.
Того разу мені пощастило ввійти до будинку. Тераса й зовнішні сходи ще могли витримати мою вагу. Я пройшовся по всіх кімнатах, відчинив усі шафи в чотирьох кухнях-вітальнях, усе перерив, позривав павутиння, нагнав мишву, яка оселилась у тому, що не встигли забрати — серед завалених балок, картонних коробок, одягу і безформних предметів, — та коли я вирішив спуститися до підвалу, серце не витримало. Я вичерпав увесь ресурс свого страждання. Стояв перед великою чорною дірою, не в змозі ступити крок чи відірвати погляд від порожнечі, де міг розібрати дещо, вирване слабким сонним променем, який проривався через кругле віконце: глиняну підлогу, цементні брили, залишки сходів, а на західній стіні — татів верстат, над яким нависали дошки, що були за етажерку.
Уже не пам’ятаю, як я виходив із будинку. Можу лише пригадати, що отямився, простертий навзнак на схилі гори, нездатний стримати крик, що линув із горлянки.
Мусив повертатися до авта, бо внизу, поміж кущів, що заступили шлях до шахти, помітив металевий блиск.
Я відчував присмак сліз і крові, достоту невидимі сили потрощили всі члени в моєму тілі, я був глибоко зворушений і не міг отямитися від паніки: увесь цей час я був не при свідомості! І блиск орендованого авта видався мені рятівним колом.
Тож я утік із Норко, жодного разу не обертаючись і не замислюючись, куди божевільно мчу — просто тиснув на педаль, не думаючи ні про що, з єдиним бажанням чимшвидше залишити ці місця. Я звернув на вузький шлях повз критий міст — боявся ще раз зустріти привид Томмі, і помчав замріяними й загубленими сільськими стежками, які вели в нікуди.