Більше видінь не було. Томмі не являлася мені на критому мосту. Лише дотична присутність Анжели там, під горою, де я простерся, вслухаючись у схлипування з-під землі, у її зізнання. Господи, ну що ти там робила?! Скажи мені, що?! Навіщо ти опинилася там?! Мовчання. Гора стереже таємницю, а я вмираю від нетерплячки, я плачу, ридаю, волаю, рву собі душу і серце...
Щоразу намагаюся відтермінувати мить, коли опинюся на горі. Блукаю тим, що було колись вулицями з освітленням і бруківкою, а перетворилося на стежки з поодинокими прямокутниками асфальту. Броджу від будинку до будинку, від однієї купи сміття до іншої, шукаю серед сухого хмизу місце, де ми ловили форель, взагалі будь-яке місце, де міг би спливти приємний спогад — і зрештою надовго зупиняюся перед нашим будинком.
Відколи я був тут уперше, зовнішні сходи впали, підлога на кухні провалилася — увійти я не наважувався. Серед чарів спогадів, які відтоді мене не відпускали, я видивлявся Азійця з його бандитською чуприною, Мамцю, якому дісталося таке невдале прізвисько; видивлявся я й Зорро — але це були чахлі згадки, образи невизначених обрисів, тим часом попід горою на мене чекала спогадка із плоті і крові.
Найбільше мені кортіло знову побачити маму. Вона геть зістарілася, однак так само губилася серед плутанини думок. Тентен намалював мені досить сумний портрет. Мені складно уявити її в бунгало з опаленням, без дітлахів довкола, похиленою над стравами для невідомих осіб, волонтерів, охочих (вів далі Тентен) до величезних порцій, які вона залюбки готувала і накладала до тарілок тим, кого тут кличуть убогими.
Не вірю, що весь цей час вона не знала, що сталося.
Хіба така, як вона, могла шкірою не відчути, що бракує дитини? Як могла вона не почути нестерпне волання Анжели з-під брил? Як відсутність Анжели всі ці роки могла придушити цей крик? Попри втому від дітей, які одне за одним приходили на світ, наша мати завжди була біля кожного з нас. Я це добре знаю, бо пам’ятаю, як біля столу, коли вона подавала їжу й лічила дітей, я чекав на ту блаженну мить, коли вона погляне на мене; чекав і вночі, коли вона ходила від ліжка до ліжка і — о небо! — нарешті я відчував, як вона схилялася над моїми денними турботами. Я знаю, що їй були відомі всі закутки моєї душі. То як вдалося приховати смерть Анжели?
Такою, до речі, я хотів вирвати маму з лап Норко. Вродливою, безтурботною, біля ліжка, де я на неї чекав, спокійною після напруженого дня, який щойно дійшов кінця, можливо, навіть щасливою. Саме цей образ хотілося мені відродити.
— Чому б тобі до неї не заїхати?
Достатньо було зупинитись у Валь-д’Ор, піти на вулицю Трамбль, до будинку, що біля торговельного центру, та подзвонити у двері. Мамуся кинулася б мені на шию. А як щодо Татка, Тентене?
— А що Татко?
Татко, напевно, швидко довідався про подію на шахті. Ми всі думали, що він загубився у мріях, не зважав на галас у будинку, цілком поринувши у вивчення своїх зразків, та я знаю, що інтуїція в нього надзвичайно висока, динаміт він закладав точно, як у банку. На власному гіркому досвіді я зрозумів це, коли позичив у нього шашку для свого номера з тою малою (як же її звали?), котра заважала моїм стосункам із Ніколь з циганськими очима.
— Це тоді, коли ти до смерті налякав директорку?
Тентен тоді був надто юний, щоби пам’ятати про той випадок, та йому, безперечно, розповідали про це так часто, що він знав його у деталях, окрім фіналу, невідомого нікому, навіть Діві попри її владу в родині.
Останнім словом у цій історії було те, що через шашку, яка цілий день була захована в мене на грудях, я захворів, і Татко, піднімаючись до моєї кімнати, про це добре знав. «Це нітрогліцерин, — сказав він м’яким тоном, який виказував іронію, хоч Татко й хотів її приховати. — Шашка, яку ти взяв, розмокла. Ти не помітив плям на папері? Таких великих масних плям? Нітрогліцерин пройшов крізь навощений папір, і тепер у тебе від нього болить голова. Хлопче, якщо не вмієш відрізнити поганий динаміт від доброго, ліпше не чіпай».
— Він знав, що я поцупив із хижки шашку — одну-єдину шашку! — і навіть достеменно знав, яку саме, мало не по імені її міг назвати!
— І ти думаєш...
— Я не думаю, я переконаний. Він значно розумніший, ніж нам здається. Ніби теревенить ні про що, забиває баки — і я вже з власної волі розповідаю про вибух і відповідаю на його запитання. Гадаю, він точно знає, скільки шашок динаміту я використав — просто полічив і знайшов недостачу.
— То ти через це відмовляєшся бачитися з ним — щоб він не здогадався, що з тобою тоді був я?
— Слухай сюди: рішення підірвати шахту було моїм, за те, що сталося того дня, відповідаю я. Тільки я! Немає потреби нести цей тягар удвох.
Коли ми дійшли до питання спільної відповідальності, очі Тентена збільшилися і від гніву стали майже прозорими.
— Я тобі вже не той хлопчисько, якого ти водив за ніс! Ти не маєш права наказувати мені, що мені думати і чого думати не варто! Бо інакше кінця цьому не буде!
Я бачив, який він нещасний, і часом думав, що ліпше було випустити істину назовні. Я потрапив би до в’язниці, Тентен, певно, також; хтозна, може, ми сиділи б навіть в одній камері — і вже давно вийшли б. Ми спокутували б нашу провину разом, і разом пішли б на прощу до Анжели. Просити вибачення. І це було б ліпше за самоту, за мої мандрівки з війни до війни у сподіванні на дурну кулю, за його аскезу край землі, серед злиднів і зречення. А інші? Тур, Магнум, Діва, Томмі? Хіба в них ліпше життя? Що вже казати про Послідка, бідолашного Послідка, який підозрює, що від нього приховують щось — тож даремно ходить між нами у пошуках украденого минулого? Чи вдалося б кожному з нас побудувати своє тихе маленьке щастя, якби ми погодилися виставити наше горе напоказ?
— У цій родині ніхто і не думав про щастя. І все ж тепер не можна не шкодувати, що ми його так і не спізнали.
Ясність суджень Тентена роззброює. Він мешкає край далекого поля тільки з дітьми, які мало про що його просять — хіба про хліб на столі і можливість гасати луками, — тож у Тентена достатньо часу, щоби обмірковувати свої думки і відбирати наймудріші.
— Знаєш, злидні — це справжня свобода. Коли не треба боротися за багатство і владу, залишаються елементарні речі, якими цілком можна заповнити своє життя.
— І що ж ти бачиш із верхівки своєї простецької нірвани?
— Бачу, що ми заплутали собі і думки, і почуття.
— Як це розуміти?
— Час тобі мене відпустити.
Так розмовляли ми під час мого останнього візиту рівно два місяці тому.
Ми епізодично й спрагло зустрічались упродовж десяти років, і в мене вже склався доволі ідилічний образ втраченого і віднайденого брата, неприв’язаного ні до чого, бідного, «царствено бідного», за висловом Послідка, який і досі мріє про ті часи, коли ми панували в Норко — він прагне почути їх у впертій мовчанці Тентена.
— Час від часу тут бувають і інші, і в усіх один і той самий погляд, коли бачать, у якому вбозтві живу. Так, ніби стережу щось цінне для них. Моя бідність — це не пиха і не свідомий вибір. Просто я не вмію жити інакше.
Я також захоплювався бідністю Тентена. І розумів, як глибоко він нещасний. І все через мене. Через мовчанку, до якої я його змусив. Через душу, ув’язнену, поки я відмовляв їй у праві розділити зі мною відповідальність за смерть Анжели.
Ми розійшлися тоді зі змішаними почуттями. Перш ніж поїхати, я пробурмотів йому те, що пояснював вже не раз, — і я відчував, що це пояснення вже не працює.
— Достатньо й одного винного. Не варто обтяжувати один одного.
А він — сумніший, ніж зазвичай — відказав:
— Знову вигадки про велич. Великий Джеронімо мандрує світом зі страшним тягарем, який не може ніде покласти і яким смакує, приправляючи жахіттями війн. Де ти був би без цього щита?
І я повернувся до Грозного. Дудаєв щойно поширив інформацію про домовленість щодо роззброєння. Прихильники незалежності розділилися на два табори. На мене чекали кількадесят поранених. Тож я взявся за скальпель.