А потім мені подзвонив Тур.
Не знаю, навіщо я приїхав на з’їзд. Після емоційної зустрічі, ми ніби опинились у дивному нереальному світі, ніхто не знав, як повернути свої почуття до рівноваги. Ми видивлялись одне одного в натовпі геологів і розвідників у краватках, усе ще переконані, буцімто уникаємо цього. Ватаги Кардиналів, мов дюни на вітру, злітались і розліталися. А Тентен блукав коридорами, нещасніший, ніж зазвичай, очікуючи, що я поверну його частку правди.
Утім правда — не там, де нам здається.
Я часто думаю, що якби не та злощасна неділя, коли я взяв Анжелу з собою до шахти, бідолашна навіть і не знала б, як туди іти. І досі лишалася б серед живих.
З’їзд — бійка без упину. Важко сказати, що було складніше. Стримувати лють, тримати в собі кипіння, що проситься вийти назовні, чи не виявляти задоволення від видовища їхніх страждань при моїй появі. Як бажати всього цього, коли зовсім поруч наша мама понурим поглядом раз-у-раз обводить усе своє кодло в пошуках істини?
То був другий день з’їзду. За кілька хвилин тату мали вручити медаль заслуженого розвідника, і випробування закінчилося б, я могла повертатися до теплих обіймів мовчання. Бо там слова були гострі, мов скелі. Я не звикла до розмов, які буквально засипають нас непотрібними словами.
Нас зібрали в кімнаті, сусідній із великою залою, де проходила церемонія. Це не було передбачено. Ніхто й не думав кликати нас на сцену разом із татом для вручення премії.
— Ми на таке не розраховували, — пояснив тип із Товариства розвідників, який супроводжував нас до кімнати. — Уперше шанований член нашої організації прибуває на з’їзд з усією родиною. Таку нагоду пропустити не можна! А яка родина! Дивовижне фото вийде.
Цей нещасний не знав, на яке жаске ув’язнення прирікав нас!
Заради якогось фото, заради його архіву ми мусили терпіти думки одне одного. Кімната була чимала, простору стачило, щоби ми ходили серед безладно розставлених стільців, уникаючи уривків розмов, важких мовчанок, сідаючи трохи поодаль, до одного з крісел зі штучної шкіри, що бовваніли бундючно у глибині — а потім підводячись і вдаючи, ніби роздивляємося замислено пейзажі, розвішані по стінах, чи густий ялиновий ліс, на який виходили величезні вікна у стіні навпроти. Проте час тягнувся нестерпно, думки волали — усі чекали розпачливо, щоби хтось прийшов і врятував нас.
І тільки Мамусі вдавалося уникати тортур. Вона сумирно сиділа на твердому стільці в центрі кімнати — і хоч би оком кліпнула. Здавалося, що вона заснула. Склавши руки на складках сукні — жахливої бузкової сукні в горошок; певно, сукню обирала Діва, бо й сама вбралась у щось подібне. Мамине волосся склали у вибагливий шиньйон, і з-під тонких сивих пасм рожевіла шкіра. Дивитися на це було боляче. Мамуся скидалась на пташку, залишену під дощем, майже голу під благеньким пушком на ніжній шкірі. Часом шиньйон здригався, гойдався ліворуч-праворуч чи праворуч-ліворуч, і Мамуся обводила кімнату відсутнім поглядом. Вона здавалася виснаженою.
Татко був поруч із нею. Точніше — поряд із попільничкою на високій ніжці, єдиною в тій кімнаті. Викурював цигарку за цигаркою. Цікаво, чому він так нервував — через церемонію чи загальну тривожність?
Від початку з’їзду він усім казав, що медаль — це про око, насмішка, вигадана для розвідників-невдах. Татко називав їх туристами або дачниками і страшенно боявся. Ці розвідники плавають річками й озерами, приклавши руку до чола, визирають місцину, де можна поставити на ніч намет і розвідати місцевість довкола — там, де давно вже все вивчили і розвідали інші, достоту качки із однієї зграї. Ледацюги зі спокійних вод. А він завжди розвідував темні глибини.
— І все ж, за що ця медаль?
Два дні сини намагалися розпитати його.
— Якщо це за родовище в Норко, скажи їм, що нехай ліпше посмертно дають.
Ми завжди зневажали почесті й тепер, зібравшись усі докупи заради публічної пошани, відчайдушно шукали способу уникнути її.
Кпини щодо медалі дали часу минути без втрат. Драми не сталося, ніхто порахунків не звів, ніхто не вибухнув гнівом — панували глуха мовчанка й косі погляди.
Медаль дала нам змогу вкотре втекти від своїх думок. Жарти не вщухали. Почав Азієць.
— Отримати медаль — це ще не все. Доведеться знайти для неї місце у твоєму підвалі, посунути твої каменюки.
— Ба більше, її слід вставити в рамку, звести для неї вівтар, знайти дійсно гідне місце. Бо медаль освячено дотиком голови Товариства розвідників!
— Усі на коліна перед медаллю заслуженого розвідника! Ora pro nobis, miserere, tutti quanti — тихо, служба йде!
Татко мовчки всміхався. Він завжди любив своїх упертюхів-синів. Він пробував відповідати у схожому тоні, та не дуже вдало.
— А тепер скажи нам, за що тобі вручають медаль?
Його очі блиснули хитро, і він відказав:
— Певно, ви не повірите, та... за хвіст удачі!
Таткові добре відомо, що ми завжди закидали йому — звісно, обережно й безболісно, та все ж закидали — мрійливість, яка заступила практичність. Як і він, ми ніколи не мріяли про гарний одяг та інші чудові речі, та час від часу ми всі потребували хоча б маленької перемоги. Нам кортіло побачити, як він приходить увечері після обходу і з гордістю повідомляє, що знайшов неабиякий поклад. А замість цього він являв нам утому та сподівання на ліпші часи. І тоді ми казали, що він тягнув удачу за хвіст. Нам не спадало на думку, що цей вислів він добре знав.
Татко явно тішився подвійною перемогою над своїми зухвалими дітками і посміхався, примружившись.
— Усе життя я ішов за удачею, — ще ширше усміхнувся він. — І в цих словах більше, ніж вам здається. Усе життя, окрім родовища в Норко, але це інша історія — словом, усе життя я ішов розвідувати туди, куди вів мене нюх.
Ледь чутне таткове наспівування супроводжувало нас усе життя. Говорив він зазвичай мало. Його голос оживав лише з тими, хто працював на шахті.
Тож коли ми почули, що він готується виголосити довгу й цікаву промову, всі згрудилися біля нього в центрі кімнати. Навіть я, хоч і уникала компрометуючих контактів під час з’їзду, залишила свій нагрітий безпечний куточок перед одним із вікон і приєдналася до юрмиська навколо батьків. Магнум і Яху відійшли, аби звільнити місце для мене.
— Еге ж, усе життя. І про це знали. Пішли чутки. У Кардинала був дар, він мав нюх — ось що казали вони. У конторі утворилася черга за ділянками поруч із тими, де розвідував я. Я постійно бачив якихось недоуків зі своїм скарбом на сусідніх ділянках.
Я відчувала, як у мою шию гаряче дихав Джеронімо. Для нього сама думка про те, що нашого тата використовували, була нестерпна. Він стояв за мною, і я розуміла, що він сердиться дедалі більше, що далі триває розповідь Татка.
— Вони з усім своїм знаряддям облаштовувалися на самій межі з моєю ділянкою. Я слідував за ознаками на місцевості, прикидаючи, про що це може свідчити. Нічого в руках — усе в голові. А нюх у мене дійсно був! Спершу я помічав тоненьку жовту смужку у кварцовій лаві, а за двісті футів — іще одну смужку, вона ширшала, виблискувала всіма барвами веселки, певно, через уміст халькопіриту; я знав, що це свідчить про родовище міді, тож тижнями йшов за смужкою, маючи при собі тільки лопату, кайло й динаміт — рано чи пізно мінерал відкривався мені, і тут я доходив до меж ділянки, де негідники з електричним обладнанням чекали на мене, щоби знати, де починати роботи.
Електронегідники — це ті, хто тиняються лісом із магнітометрами, флюксметрами, ареометрами й іншими сучасними вигадками. Словом — татові вороги. Виходячи з себе, він зневажливо кликав їх електриками.
— То вони цупили в тебе знахідки?!
Запитання Тура вивільнило стару ненависть. Ця злоба, мов кров судинами, потекла нашим зібранням — але мене не зачепила. У мене є інші, руйнівніші причини для жовчі.