І все ж — заслужений розвідник 1995 року?! Мені важко було це збагнути. Він не знаходив нічого такого з далекого 1944 року, коли відкрив цинковий масив, що його «Northern Consolidated» поквапилась у нього поцупити.
А ще я так і не збагнув до кінця, що насправді відбулося на тому з’їзді розвідників.
Я прийшов раніше за всіх, чекав у холі «Чотирьох сезонів», хотів бачити, як вони всі заходять, хотів першим дізнатися, хто прийде. Новину я переказав багатьом, сподіваючись, що вони примчать — але мені й на думку не спадало, що новина облетить планету!
З’явилися навіть ті, кого я не бачив з часів дитинства. Джеронімо, приміром. Він поїхав із Норко на навчання і наполегливо прямував до своєї мети. Хотів отримати докторський ступінь із медицини, якщо точніше — у судинній хірургії, а ще в ортопедії; і все — за дев’ять років, тож уже у 39 років він зробив карколомну кар’єру військового лікаря. Чад, Ефіопія, Чечня — він відвідав усі гарячі точки планети. Чи не новий Бетьюн![4] Дурницями він ніколи не займався. Кілька років тому я бачив його в одній передачі. Його розпитували про Афганістан. Глибоко-чорне волосся, попелясте обличчя, очі хижі, мов у ягуара — о, я впізнав би його усюди, Джеронімо втілював усі характерні риси родини Кардинал!
Близнючок я не впізнав. З часом вони стали геть бридкими. Кармела й Анжела. А ми їх називали Томмі і Близнючка. Чому Томмі? Бо вона була надзвичайною — наша найліпша правофлангова в хокеї, наша гордість у джиу-джитсу, наш бравий хлопчина Том-Бой (так між собою прозвали її наші сусіди). Щоби подражнити їх, дати зрозуміти, що вона наша, належить нам — ми кликали її просто Томмі. А щодо Близнючки? Тому що... нас було так багато, що дехто у натовпі завжди залишався непомітним.
Вони зістарились ізсередини, ніби згорнулись, зіщулились, стали прозорими. Подібними на решту типових пані під п’ятдесят. Я не бачив їх з часів Норко, тож тільки коли Тур сказав: «Диви, та це ж Томмі!» — я зрозумів, що понура насуплена жінка була моєю сестрою.
Дивитися на одну із Близнючок означало дивитись і на другу, вони були страшенно однакові. Та під час зборів я жодного разу не бачив їх разом. Вони ніби уникали одна одну.
Від початку зборів у мене було враження, що родина вислизає в мене з рук. У холі, коли Кардинали з’являлися поодинці, коли збились у купку біля рецепції, я відчув легке запаморочення, передчуття утечі. Я помітив, як Азієць і Яху тихцем пробиралися до свого номера.
Що більше родичів збиралося, то не так затишно я почувався. Авжеж, я був радий усіх бачити знову, звісно, лунали радісні вигуки, Кардинали плескали одне одного по спинах — дивовижна зустріч вийшла, зрештою, такою я її й уявляв. Та в погляді кожного новоприбулого, коли він заходив і помічав скупчення рідних біля рецепції, можна було зауважити короткий спалах паніки. Серед зойків і жартів залишалися непоміченими ті, хто тікав до номерів, до бару і ресторану. Тож коли увійшли батьки, біля стійки нас лишалось не більше п’яти.
Мені здавалося, ніби я гнався за невловимими тінями. Переходив від одного до іншого, бігав, шукав — але тіні розліталися, групи розходилися, і я опинявся сам-на-сам зі словами, що зависали в повітрі, сам-на-сам зі своїм зіщуленим серцем.
Ми ніби відштовхувались одне від одного. Ніби у небі над «Чотирма сезонами» зависнув велетенський магніт, який бавився з нами. Ніби після всіх цих років нам було нестерпно залишатися разом.
А втім, була одна благословенна мить, що здолала зловісне передчуття. Дивний образ, що зачарував усіх. Кожен з нас прикипів поглядом до неймовірного видовища у центрі виставкової зали у «Чотирьох сезонах». Татко застиг разом з юним програмістом перед екраном сучасного ноутбука, що поєднував геофізичні дані з фотографіями з супутників, — і пояснював закодовану говірку юнака своїм двом стареньким друзякам-розвідникам, які сиділи поруч і неспішно ковтали подив. Сцена була розпачлива.
Я чув, як за моєю спиною Тур мовив:
— Таж він жодного разу за життя до комп’ютера не підходив!
Ми були причаровані і приголомшені одночасно.
Ошелешений програміст пояснював, інструктував, а Татко вправно виконував усі команди, його важкі пальці бігали по клавіатурі, і все, чого вони торкалися, з’являлося на екрані. Чутка про диво дісталась інших стендів на виставці — і навколо нас зібрався цілий натовп цікавців.
Я стояв у першому ряду, між Азійцем і Магнумом. За мною, поруч із Туром, стояла Діва.
— Навчився за книжкою, — пояснювала вона. — Бачив би ти всі оті книжки з інформатики у його підвалі!
Олень стояв трохи далі.
— Але ж це новітні технології! — не погодився він. — Цього не дізнаєшся з книжки.
Тієї миті я ще не знав, що зібрались усі.
Під тиском юрми півколо, яке утворили родичі, стиснулось. Я й не помітив, як мене витиснули із нього, і я опинився біля крісла одного з розвідників — старезного гнома з поточеними нікотином зубами. Він нахилився до Татка і пробурмотів:
— Альбере, до тебе відвідувач.
Татко як сидів — із виряченими очима, намагаючись розгледіти картинку на екрані, — так і обернувся до мене. А я прослідував за його поглядом — і тільки тоді помітив усю родину довкола нас.
Другого дідугана-розвідника я упізнав одразу. Він часто бував у Норко. Серед зморшок на обличчі угадувався шрам. «То мамка-ведмедиця захищала своїх ведмежат», — пояснював він нам, малечі, коли ми залазили йому на коліна і сували пальці у глибокий рубець. Нині, утім, він нас вочевидь не впізнав.
— Альбере, це твої діти? Усі вони? Твої діти?!
Звісно, то була старість — бо інакше як пояснити те, що він нас не упізнавав?
І тоді дід із поточеними нікотином зубами поставив запитання, яке завернуло розмову на мою улюблену тему:
— Ба, ціле гніздо! Альбере, то скільки ж ти настругав?
Я чекав на відповідь, чекав на чарівну цифру, що неодмінно мала викликати подив. Атож, зараз ми приголомшимо всіх нашими історіями, нарешті ми будемо разом, дивним чином поєднані у магічному блиску згадок.
І відповідь луною прокотилась у натовпі:
— Двадцять одна! Двадцять одна дитина!
Та нас — півколо, що обступило нашого тата, — ніби заморозила важка, мов свинець, мовчанка.
Тим часом просякнутий нікотином старий хараман не вгавав:
— Га, двадцять один? І всі живі?
Мовчання боліло. Я відчув, як біль, наче панцер, сковує груди, як він єднає всіх нас — мене, якому ситуація була геть не зрозумілою, і їх, скам’янілих в очікуванні відповіді Татка.
— Авжеж, двадцять один. І всі живі.
Татів погляд завмер в одній точці. Я обернувся. Мої брати, мої сестри. Матуся. У їхніх поглядах зяяла порожнеча.
Послідок по черзі дивився на кожного з нас, потім глипнув на всіх разом, і моє серце тьохнуло. Здається, він усе зрозумів. Зазвичай у «Tim Hortons», відчувши, що він ладен ухопитись за широку мантії тіні, що уже простягнув до неї палець, готовий учепитися за мою мовчанку і перетнути межу — я миттю його підхоплюю. Розповідаю про Джеронімо, Тентена, Норко, про високі трави та синє безмежжя зим, про наше обійстя і невеселі вечори, про наші мрії і свободу — я даю йому більше, ніж він питає, і він забуває про тінь, яка накриває нас.
Урятував нас старий Савар. Таврований старигань. Малеча обожнювала Савара. Діти дряпалися на величезний каркас немитого чолов’яги, стромляли пальці у глибокий рівчак плоті й щоразу розпитували, звідки у нього ця рана. Уже тоді він був немолодий, від нього відгонило людиною, зруйнованою роками блукань між лісом і брудними готелями у Валь-д’Ор. Савар тхнув кухнею, засипав нас і Матусю соромітною лайкою — єдиним виявом ввічливості до жінок, відомим йому; я залюбки нагнала б його віником, якби Савар не був там через Татка. І залюбки поцілувала б його, якби він показав нам шлях до втечі.
4
Генрі Норман Бетьюн (1890–1939) — канадський військовий лікар, який відзначився під час Громадянської війни в Іспанії та китайсько-японського конфлікту.