У морi видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловiк, Мусiй Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина — «бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда Мусiя».
Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам’яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.
Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяї трамбакiв сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової кровi, її взяв за себе Мусiй Половець — дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.
Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини, стояла, мов скеля в штормi.
Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн їй став дорожчий, виходила вночi до моря, їй все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А Оверко — той артист i грав з греками у «Просвiтi» та читав книжки, написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.
Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них є й нашi, вони приходили по прокламацiї i раз налякали Мусiя до смертi.
Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ї» море приб’є до берега, тодi треба виволокти i врятувати, i артiль подякує — без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступне, ступiнь за ступнем, хвилина за хвилиною.
Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона пiдiйшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колiн. Шаланда сунулась ближче i ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття.
Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд зеленим парусом хвилi.
Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотiлося крикнути й покликати свого Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце їй щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.
«Наша артiль бiдна, — сказав старий, — i кидати шаланду в морi не годиться. Я — голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи мене».
Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк старої шхуни.
I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, їм у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили цiле життя.