Аеропорт Гітроу, Лондон
Метро тягнеться до аеропорту цілу вічність. У вагоні немає кондею. Це сауна, а не потяг. Турецький хамам, триклята лінія «Пікаділлі». Вона навіть гірша за Північну. Я сиджу на синтетичному помаранчевому плюші, намагаючись не зблювати. Поряд зі мною шмаркач у капюшоні – грає в «Енґрі бьордз» на повну гучність, напихаючись чипсами. Де він о восьмій ранку дістав чипси? Я вдивляюся в його викривлене відображення у вікні навпроти. Пощастило йому, що я в гуморі.
Шкода, що в мене немає з собою книги. І сонячних окулярів. Флуоресцентні лампи світять яскравіше за сонце. Затуляю обличчя руками й цілу вічність чекаю в світі масних кислих запахів і набридливих комп’ютерних мелодій. У горлі, ніби в мене в роті море, піднімається та опускається жовч. Кровоносні судини в мозку стук, стук, стук. Нащо я випила все те вино? Я ще не була в пеклі, але, думаю, там приблизно як тут. Я майже очікую, що зараз по цьому задимленому склу поповзе чорна жирна муха, що перетвориться на Вельзевула й прирече мене на вічні страждання.
– Агов, Алвіно! – скаже він на диснеївський манер. – Ласкаво прошу до Інферно! Просто зараз на тебе чекають нескінченні тортури в нашому підземеллі, але спершу чому б не познайомитись із хлопцями? Осама, Аятолла, Іді, Пол, Адольф і Саддам, познайомтеся, це – Алвіна.
Оце так збіговисько членів. Я завжди думала, що Меґґі Тетчер теж буде тут. Але ні. Лише чоловіки. Це як місцевий клуб Баллінґтон, тільки без алкоголю й свинячих голів.
Коли я нарешті дістаюся-таки до аеропорту, проходження контролю перетворюється на жахіття: до рентгенівського апарату нескінченні черги, мені доводиться знімати взуття, пасок і куртку. Я кидаю сумочку в пластиковий контейнер, і вона проїжджає конвеєром. Я проходжу крізь металодетектор, і, звісно, він спрацьовує. БІІП! БІІП! БІІП! БІІП! О, ну чудово. Саме те, що мені зараз треба… Жінка з кислим обличчям обшукує мене з голови до ніг. Я відчуваю запах тропічного кондиціонера, з яким вона випрала свою блузку. Було погано, але стає ще гірше.
– Це ваша сумка, мадам? – питає чоловік у формі.
– Умгу, – кажу я.
– Пройдіть, будь ласка, сюди.
Я б така що не йшла туди, але в нього моя сумка, тож у мене не аж так багато варіантів. Я починаю пітніти, судомно перебираючи в голові, що забороненого там може бути. Наркотики нечупар? Але чого б вони опинилися в моїй сумочці? Вони використовують мене як кур’єра на Сицилію? Пляшка об’ємом більше 100 мл? Манікюрні ножиці? Я випадково спакувала туди мачете? Швейцарський ножик спокійнесенько лежить собі у валізі. Більше на думку не спадає нічого.
– Здається, ваша сумка вібрує. Ви не були б такі ласкаві пояснити чому?
Він дивиться на мене з жалóбним обличчям. Із контейнера долинає пронизливе дзижчання. Я думаю про муху. Він думає про бомбу.
– Навіть не уявляю, – кажу я. – Це однозначно не бомба.
В аеропорту краще не вимовляти слова на букву «Б», бо люди напружуються. Усі замовкають, обертаються й витріщаються на тебе. Жінка з кислим обличчям і ще двоє чоловіків у формі обступають мене. Насуплені. Один із них вдягає пластикові рукавички й відкриває блискавку моєї сумки. Дзижчання стає голоснішим. Мені хочеться померти на місці – я щойно зрозуміла, що там.
– О, вам не сподобається те, що ви побачите, – кажу я, коли вкрита латексом рука наближається до містера Діка. Один із чоловіків у формі дістає мого двадцятивосьмисантиметрового вібратора й показує всім. Люди довкола швидко дістають телефони й починають знімати.
– Що це таке? – питає він.
Це яскраво-рожева копія ерегованого пеніса. Він знає, що це таке. Усі вони знають. Жінка намагається стримати усмішку. Я не відповідаю.
– Що це таке? – знову питає він, цього разу голосніше. Родини з маленькими дітьми в черзі за мною шиї звертають, щоб краще роздивитися. Ніхто з моїх знайомих цього не бачить, принаймні… принаймні Амброджо… принаймні Бет.
– Дозвольте познайомити, це – містер Дік, – нарешті кажу я, прокашлюючись. – Найкращий у лінійці, двадцятивосьмисантиметровий вібратор. Із регулятором швидкостей. Зі зйомним анальним стимулятором. Гарантований оргазм щоразу. Давайте я його вимкну? Треба просто клацнути оцей перемикач…
Я тягнуся до кнопки «вмк/вимк» на руків’ї, але він відсмикує руку.
– Боюся, мені доведеться його конфіскувати, мадам. Його не можна брати з собою в літак.