У мене відпадає щелепа.
– Що? Чому? Його немає в списку заборонених предметів. – Я махаю рукою в бік почепленого на стіну плаката із зображенням запальничок і лез для гоління. Що в цьому плакаті варте уваги, так це відсутність на ньому гумового фалоімітатора.
– Його можна використати як зброю.
– Як зброю? І як це?
Він не спромагається на відповідь. Жінка сміється, а потім вдає, що то був кашель.
Чоловік у формі намагається забрати містера Діка, але я простягаю руку й хапаю його.
– Ні! Геть від нього руки, покидьку! Він мій!
Троє охоронців і більше тридцяти глядачів не кліпаючи спостерігають за тим, як чоловік випускає з рук член і він смачно влуплює мені в обличчя. ЛЯСЬ!
Я вичавлюю сльозу, і вона котиться по щоці. (Корисно вміти викликати сльози за потребою.)
– Я обіцяю, я ні на кого не нападатиму, – схлипую я. – От гляньте, я навіть батарейки витягну.
Я дістаю дві батарейки АА й грюкаю об металевий стіл.
– Гаразд?
Повисає пауза. Потім жінка (безумовно, та, що в штанях) киває. Я запихаю містера Діка в сумку й біжу до виходу. Половина натовпу продовжує знімати на телефони.
Я падаю на диванчик холу «Британських авіаліній» і затамовую дух. Що це за місце? Новітній дизайн і орхідеї. Кремові шкіряні канапи. Дизайнерські світильники й блискуча дерев’яна підлога. Тут є місце, де роблять безкоштовний масаж. Це нагадує розкішний спа-готель. Люди витріщаються – зазвичай я з такими не тусуюся: бізнесмени, почет, дружини футболістів. Я думаю, чи не роздягнутися, щоб їм і справді було на що подивитись, але тоді мене можуть не пустити на літак.
Дістаю телефон і заходжу на «Ютьюб». Еге ж. Ну звісно. Воно вже там. Якийсь невдаха завантажив відео зі мною під назвою «Секс-іграшка секс-туристки». На ньому видно мою потилицю й містера Діка. Слава, нарешті. Неймовірно. Відео вже набрало більше шістдесяти лайків. Я вимикаю його й кидаю телефон назад у сумочку. Я його не лайкатиму. Хай попустяться.
Ліворуч від мене сидить білявка, від якої сильно пахне жасмином. Вона з голови до ніг вкрита логотипами «Луї Віттон», що ідеально пасує до її сумки: у неї спідниця «Луї Віттон», і куртка «Луї Віттон», і шалик «Луї Віттон». Вона ніби виконує таємну операцію під прикриттям у дизайнерському магазині. Можливо, так воно й є? Я заздрю їй через туфлі та за сумку. Вона окидає мене поглядом згори вниз, склавши губи кішчиною дупкою. Показую їй середній палець.
Шия в мене досі болить. Я потираю її та струшую головою.
Мій рот перетворився на пустелю Сахару. Спершу я думаю, що це міраж, витвір мого зневодненого мозку, але тут дійсно є безкоштовний бар.
– Води, будь ласка? – кажу я. Це все, що я можу зараз випити, не звалившись на підлогу.
Бездоганно підстрижена леді простягає мені пляшку крижаної «Евіан» і засліплює мене усмішкою на мільйон доларів. У «Косткатеррі» в Арчвеї такого не вміють. Грошей вона з мене не бере.
– Власне, шампанського.
Похмелитися, це вже краще. Я виконую поради Бет: що більше бульбашок, то краще. Не можу повірити, що це безкоштовно.
– «Лоран-Перьє ґран сьєкль» вам смакує, мадам? – питає вона голосом Мерилін Монро. Думаю, вона говорить французькою. Вона передає мені келих, і я роблю ковток: рідке сонячне сяйво. До такого можна звикнути! Я роблю селфі з шампанським і викладаю в «Інстаґрамі». «Накидуюсь шампусіком!» Дванадцять знаків оклику. Завантажую його в «Твіттер»: «@ЧеннінґТейтум Тут не вистачає тебе!»
Через чотири келихи я звалюю з холу, щоб пошукати подарунок. Що подарувати дівчині, в якої все є? У мене п’ять хвилин до посадки, а мозок не працює. Горілка. Якщо нам буде кепсько, то хоч нап’ємося. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й просуваюся до початку черги.
– Пробачте, в мене літак, – кажу я комусь там.
– А в нас що? – обурюється пихатий росіянин у норковій шубі.
Як сказати російською «Та пішов ти»?
Я пробігаю повз вітрини: «Барбері», «Прада», «Шанель», «Ральф Лорен»… – намагаючись ігнорувати товари з дьюті-фрі, що приманюють мене, як сирени приманюють спраглих сексу моряків.
– Купи мене, – шепоче пара черевиків зі зміїної шкіри.
– Люби мене, – кричить сукня з мережива й латексу.
У вітрині «Прада» стоїть пара блискучих босоніжок із золотими ремінцями, що застібаються на щиколотках. Я притуляюсь обличчям до скла, затуманюючи його своїм гарячим вологим диханням, лишаючи смуги своїми маленькими спітнілими долонями. Там є пляшечка «Пойзон» від «Крістіан Діора» всього за 43,5 фунта. Помада «Том Форд» «Фатальний пурпур» коштує всього 36 фунтів. Тільки подумайте, скільки грошей я могла б зекономити, купивши тут сонцезахисні окуляри: ці рей-бени коштують всього лише 159 фунтів. Це на двадцять відсотків дешевше, ніж у місті. Якщо я куплю їх зараз, то розбагатію на 40 фунтів. Це ж просто як два на два, але в мене немає часу. Та грошей.