Я бачу групу монашок у чорно-білих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнуті спокоєм, вмиротворені, просвітлені, щасливі, світлі. Треба мені було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пізно. Можна було якось влаштувати своє життя. Я б могла писати більше хайку. Виграти Пулітцерівську премію. Стати нобелівським лауреатом. Я надто легко розпорошуюся на все. Забагато чоловіків, забагато драми. Краще б я зосередилася на поезії, а не на хлопцях. Окрім Амброджо. Амброджо інший. Амброджо й Ченнінґ Тейтум. Зітхаю.
Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, наче лимон.
Он він. О Боже! Як я могла його пропустити? Земля припиняє обертатись. Усе навколо завмирає. Світ зіщулюється до його прекрасного обличчя. Він такий крутий. Такий гарний. В темних окулярах у приміщенні. Першокласна засмага. Сорочка хрустка й біла, наче простирадла в готелі. Багатообіцяльна опуклість на затісних джинсах.
Бет така сука.
– Алвіна! – махає мені Амброджо, знімаючи вейферери. – Вау! Я тебе не впізнав. Ходи сюди!
Я махаю до нього й усміхаюсь. Я знаю, що він має на увазі, що зазвичай я виглядаю фігово.
– Як ти? – питає він.
В нього бронзова шкіра, натяк на щетину. В нього гарне підборіддя. Гарна усмішка. Взагалі-то, в нього все гарне. Він бездоганний. Я його хочу. І він мав бути моїм. Я чимчикую на підборах, оступаюся, послизаюся й майже падаю. Я приземляюся йому на руки. Мммм, пам’ятаю запах цього лосьйону після гоління. «Армані код блек»: чуттєвий, екзотичний. Він пахнув ним, коли ми зустрілися вперше.
– Чудово виглядаєш! Ти схудла?
Я белькочу щось нерозбірливе на кшталт «Бгебуекх».
– Ти п’яна, – сміється він.
– Бет сказала мені… Шампанське…
Я забула про його італійський акцент, він неймовірно милий. Я дивлюся в його карі очі й тону, провалюючись все глибше: «Нутелла», чи «Несквік», чи розтоплений гарячий шоколад. І раптом пам’ять повертає мене назад до Оксфорда. До нашого першого разу… до нашого єдиного…
Чорт. Що таке? Міс «Луї Віттон»? Вона тут? Вона переслідує мене? Я різко вдихаю. Пронизую натовп скаженим поглядом. Але її тут немає. Це хтось інший. Мені треба вибиратися звідси. Інакше я можу потрапити в незручну ситуацію. Не те що б я не поклала її на лопатки, якби довелося битися. Однозначно поклала б. Однозначно. Напевне. Може, й ні.
Він кладе одну руку мені на талію, а другою бере одну з моїх сумок; він теплий. По всьому тілу бігають мурахи. Я спираюся йому на плече та вдихаю його запах: східний аромат, тютюн, шкіра. Я вже його хочу. Мені буде важко. Я зосереджуюся на тому, щоб дійти до машини, не хитаючись. Це складніше, ніж здається.
Натовп розділяється, даючи нам пройти. Усі витріщаються – так, знов. На кого вони дивляться: на мене чи на Амброджо? Напевне на Амброджо. Я їх розумію. Я не можу відвести від нього очей. Ми сідаємо в ліфт і їдемо на перший поверх. Мені завжди хотілося зайнятися сексом у ліфті. Невже він став іще привабливішим? Таке можливо? Два роки минуло. Але чоловіки такі: з віком вони стають кращими, як іноземні сири, хороше вино та Джордж Клуні. Це так несправедливо. Закладаюся, Бет уже зробила ліпосакцію, підтяжку живота, збільшила губи й груди й видалила все волосся лазером. Можливо, я навіть не впізнаю її. Можливо, вона точна копія Меґан Фокс і зробила пластику дев’яноста відсотків тіла. На таких капотах позують гламурні моделі в бікіні. Цікаво, чи додається до машини безкоштовна модель? Що, як дівчина в багажнику й намагається видертися назовні? Пізніше ми знайдемо її: акрилові нігті відпали, свої зламалися, французький манікюр зіпсовано.
«Ламборґіні» припарковано на тротуарі біля входу в аеропорт. Дивно. Вона дуже-дуже блискуча й дуже-дуже червона. Вигини в неї такі, що ви не повірите. Я роздивляюся лого на її осяйному капоті: золотий бик на блискучому чорному щиті. Я ніколи не була так близько до такої дорогої машини, тож не наважуюся торкнутися її. Амброджо помічає це, сміється й намагається пояснити:
– Це «Міура» 1972 року. Залазь, Алві, вона не кусається.
Ні, машина не кусається, а от я могла б. О Боже! Роздивляюся його губи – губи Марлона Брандо: звабливі, пухкі, соковиті, повні. Я могла б цілувати їх, впиватися в них. Я вбила б за поцілунок, за дотик його язика, коли його м’які теплі губи притуляються до моїх. На смак він як какао на тірамісу. На дотик як бриз довкола гондоли.
Він кидає валізи в багажник (гламурної моделі там немає), широко відчиняє дверцята до пасажирського сидіння, і я ковзаю на шкіру. Всередині витончений аромат. Це просто прелюдія на колесах. Я так подумала, мені дуже подобаються «ламборґіні», тепер це мої улюблені машини. Десь на другому місці Бетмобіль, а потім машина часу Делоріан. До лобового скла причеплено штрафний талон, і до машини наближається поліцейський. Він поспішає, пихкає та сопе, сорочка натягується на ґудзиках, зачесане назад волосся підстрибує. Він відклеює папірець, розриває на клаптики, потім відчиняє двері для Амброджо. Дивно.