– Синьйоре Карузо! – каже поліцейський, низько вклоняючись. – Mi dispiace! Mi dispiace![39] Амброджо його ігнорує.
Дуже дивно.
– Бет просила передати вибачення, – каже Амброджо. – Вона дуже хотіла приїхати зустріти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомісна машина.
– О ні, не хвилюйся, все гаразд, – кажу я, відвертаючись, коли він зустрічається зі мною поглядом. Не червоній, Алвіно. Не бовкни якоїсь нісенітниці, хай тобі грець. Це не просто «ніяково», це нестерпно, але водночас, здається, мені це подобається. Мені слід заспокоїтись. Я заплющую очі та подумки рахую в голові від трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298…
Не допомагає.
Двигун заводиться, і все моє тіло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Моє сидіння вібрує; це досить приємно, продуманий дизайнерський хід. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюємо з аеропорту, і не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проїхали півавтостради. Амброджо ввімкнув на повну гучність «Хай ніхто не спить».
– Паваротті, – кричить він, підморгуючи. – Чудово, що ти приїхала. Бет була в захваті, що ти змогла вибратися так швидко. Ти раніше бувала на Сицилії?
Давай-но, Алві: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься…
– Ем. Ні. Я бувала в Мілані – на вашому весіллі ж…
Пауза. Я червонію. Мабуть, краще було цього не говорити.
– А ще ми з Бет їздили на шкільну екскурсію в Помпеї.
Мені дванадцять років. Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й стискає мою долоню. Що?
– Гарний лак, – каже він, широко посміхаючись.
Я дивлюся на свої люмінесцентні лаймово-зелені нігті й не розумію, він серйозно чи жартує.
– Я багато подорожую. Постійно, – швидко кажу я. – На минулих вихідних я була в Лос-Анджелесі, до того – в Нью-Йорку, а ще до того в Сіднеї…
– Ти літала до Австралії на вихідні?
– Ем… так, – кажу я. А що?
Я чую, як Бет у моїй голові розводиться про карбонад.
– Круто, – сміється він. – У будь-якому разі ми обоє раді, що ти приїхала.
Мені забракло мови.
Я відкидаюся в кріслі. Бачити його знову… це занадто. Бачити його самого…
Перед нами розгортається сицилійський краєвид. Ці вигини могли б конкурувати з вигинами Софі Лорен. Ми пролітаємо повз нього на швидкості 180 кілометрів на годину. Амброджо втоплює педаль газу в підлогу. Двигун муркоче. Мені починає здаватися, що він хизується переді мною, і мені це подобається. Я вчеплююся нігтями в сидіння, наче кішка. За вікном, розмиті, проносяться виноградник за виноградником. Оливкові гаї зливаються в один. Скоріше, скоріше, скоріше, мала. Доїдемо до обрію й ніколи не повернемось. Я хочу загубитися в цьому казковому пейзажі, тільки я та Амброджо. Я хочу, щоб цей острів нас поглинув.
Ми звертаємо з шосе там, де на дороговказі написано «Таорміна».
– Майже на місці, – всміхається Амброджо, проводячи рукою по волоссю з реклами шампуню.
Ми підіймаємося крутою стежкою, не збавляючи швидкості. Швидше, швидше, ніколи не спинятися. Я хочу, щоб він отак віз нас і віз. Я хочу, щоб ця мить ніколи не закінчувалась.
– Вілла на вершині пагорба.
Нас оточують величезні цитрусові сади – це як потрапити в написану олією картину: жовте, помаранчеве, зелене. Запах цедри неймовірний – насичений, смачний. Лимони завбільшки з диню. Ми їдемо повз дерева на вершечок пагорба. Як уявляю, як Амброджо заїжджає у віддалений куток (я завжди хотіла зайнятися сексом у машині), тільки цього разу це матиме якесь значення. Цього разу він не покине мене заради моєї сестри.
Але він не з’їжджає на узбіччя.
Він повертає на під’їздну доріжку – електричні ворота відчиняються, ніби за помахом чарівної палички, – та глушить двигун.
– Ми на місці!
Розділ шостий
Таорміна, Сицилія
Хай йому грець! Моя сестра живе тут?
Перед моїми очима замерехтіли долари. Вілла непристойно велика. Цей будинок, мабуть, коштує як атомна бомба.
– Це ваш власний маєток?
– Я успадкував його від батьків.
О так. Я пам’ятаю. Бет казала. Вони померли. Бідний Амброджо. Йому було всього тринадцять. Тринадцять років, і вже мільонер. Власне, це чудово. Мабуть, він не дуже засмутився. І, на щастя для нього, він єдина дитина у своїх батьків, тож йому не довелося нічим ділитися з гидкою старшою сестрою.