– Benvenuto![40] – каже він.
Амброджо прочиняє двері й бере мене за руку. Сидіння такі низькі, що мені потрібно на неї зіпертися, особливо на підборах. Як узагалі люди ходять у такому? Він витягає мене з машини, я спираюся на неї, прикладаю руку до очей і кліпаю на сонці.
– Вау.
Все це схоже на добірку розкішних фешн-фото: «Воґ», чи «Ель», чи «Веніті фейр». Здається, я от-от побачу Жизель Бюндхен, що розтягнулася на шезлонгу: купальник із золотої парчі, дайкірі, засмага. Де камери? Спалахи прожекторів? Клацання кнопок фотоапаратів? Я згадую про далекі вигадані світи з «Конде наст тревелер» та «Санді таймз тревел», про всі ті будинки мрії з «Місця під сонцем», тільки ж я, очевидно, тут, тож це, напевне, відбувається насправді.
Поміж садків розкидані старовинні рожеві будівлі з теракотовими дахами: підстрижені газони, підстрижені клумби. Квіти такі гарні, що ніби співають: червоні герані, фіолетові фуксії, всі відтінки блакитного, плюмерії, бугенвілії, жасмин. Це рай. Едем. Троянди, розквітлі кактуси, фіалки й камелії. Вежі пальм погойдують у морському бризі зеленим листям, схожим на феєрверки.
Потім я бачу басейн – прохолодний, глибокий, принадний. Блакитний опал облямовують вулканічні камені. Темно-сині чорнила води мерехтять на сицилійському сонці, скалки світла засліплюють мене, коли я на неї дивлюсь. На дзеркальній поверхні відбиваються пальми й троянди: картина Гокні, оаза. Навколо басейну на вибрукуваній поверхні стоять нерухомі й чисті кремові лляні шезлонги й парасольки. Вода здається спокійною й так і манить до себе, мені вартує зусиль не стрибнути в басейн. Я хочу хлюпатися там, як вродливі дівчата в попсових кліпах, вдавати, що я підліток на літніх канікулах.
Я обертаюся та витріщаюся на будинок. Сам маєток видається нереальним, наче це кадр із голлівудської стрічки золотої доби – наприклад, з романтичного кіно Федеріко Фелліні – чи декорації до «Римських канікул». Я шукаю очима Одрі Хепберн та Ґреґорі Пека. Старовинні облуплені стіни заплів плющ, його смарагдове листя виблискує аж надто зелено. На табличці біля дверей написано: LA PERLA NERA[41]. Крізь прочинене вікно проглядає мармур, фіранки напинаються від бризу, наче прив’язані хмари.
Не знаю, як довго я все це роздивляюсь. Напевне, я сплю. Тут хтось кличе мене на ім’я.
– Алвіна?
Я бачу, як я (я в хороший день) біжу до себе, розкривши руки. Усередині мене щось стискається. Це ж, мабуть, Бет. Дивно, два роки – це справді довго. Я вже й забула, як це – бути частиною цілого… бути двійником… бути написаною під копірку… бути зайвою у власному житті.
– Алві, ти це зробила! О Боже мій! Ти тут!
Моя близнючка настрибує на мене з несамовитими обіймами.
– Повірити не можу! Ти приїхала!
– Дякую за квитки. Не треба було, – кажу я, і мені несила вдихнути від її обіймів і багатства.
Бет пахне так, ніби вдихаєш солодку вату. Вона цілує мене в обидві щоки й відпускає. Нарешті.
– Що? Не будь дурненька. Не можу повірити, що ти тут. Ходімо, я тобі все покажу.
Бет бере мене за руку, і я йду за нею. Вона проводить мене в прохолоду лимонних дерев, весь час весело цвірінькаючи, наче співоча пташка.
– Виглядаєш чудово. Почувайся як удома. Мені вже так кортить познайомити тебе з Ернесто: зараз він спить, та коли прокинеться – він увесь твій. Як дорога?
Чого вона така щаслива? Аж іскриться. І нестримана. Майже знервована. Я вже збираюся відповісти, коли напливає маленька хмарка й затуляє сонце. В саду раптом стає прохолодніше й темніше. З вілли до припаркованої на рінні машини випурхує, наче кажан, чоловік без супроводу, вдягнений у чорне з голови до ніг, у темних окулярах і чорно-сірому капелюсі. Він відчиняє двері блискучого мінівена й сідає. Моєю шиєю та вздовж хребта пробігає вітерець. Я тремчу.
– Хто це там?
– Ніхто.
А, ну ясно.
Я спостерігаю, як машина з хрускотом їде по гравію й похмуро сповзає довгою звивистою доріжкою. Електричні ворота безшумно відсуваються. Чоловік у мінівені завертає за ріг і зникає.
– Ходімо всередину, – каже Бет і продовжує цвірінькати.
Вона що, говорить навіть більше, ніж зазвичай? Чи це я просто відвикла від її нескінченного бубоніння? Амброджо дістає валізи з багажника та йде за нами. Я слухаю впівуха. Усе, що я можу, – витріщатися. Подразників забагато. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Мої очі зупиняються на засмаглому плечі моєї близнючки. Її шкіра сяє, мерехтить. Я зазираю їй у вічі – смарагдові, живі. У вигорілому на сонці волоссі світлі пасма. Вона виглядає чудово. Не думаю, що вона щось із собою робила. Усе виглядає так природно. Можливо, це хороша генетика. Ні, не може бути. Напевне, це гроші. Гроші однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядає буквально вдвічі молодшою за мене.