– Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.
Я відсмикую її.
– Так.
Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.
Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.
– Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.
Я вдивляюся в обличчя свого племінника.
– Все гаразд, просто…
Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.
З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.
Вісім років минуло.
Це вона винна.
– Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.
Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.
– Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.
– Хочеш потримати його?
– Що? Ні.
Мене охоплює паніка.
– Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.
– Ні, не треба. Я ніколи не тримала…
– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?
І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:
– Ма, ма, ма.
Здається, йому нормально.
Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.
– Мама, – каже він, тягнучись до Бет.
– Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусі.
– Візьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Він твій, забери.
Бет насуплюється.
Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?
– Ма, ма, ма.
Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.
– Ма, ма, ма, ма, ма.
– То що сталося з твоєю роботою? – питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.
– А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляєш?
– Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетів переманюють.
– Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. – Я кидаю ножиці на ліжко.
– Умгу. І що ж це за компанія?
– Яка? – кажу я. Я розстібаю сукню й стягую її з себе: там, де шкіру намуляли шви, лишилися червоні смуги.
– Ну конкуренти.
– Ем. – Я скидаю ліфчик. – «Есквайр»? Журнал. Їм був потрібен голова відділу поетів.
Вона оглядає мене з голови до ніг. Навряд чи вона купилась.
– То тебе звільнили чи як?
– Звільнили? Та ні.
Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.
– А як твоя нова квартира в Лондоні? Стосунки із сусідами?
Я лишаю одяг купкою на підлозі, але Бет, здається, цим шокована, її губи стискаються в звинувачувальну лінію, тож я складаю його охайно й кладу в ногах ліжка.
– Ґрем і Пем? О, знаєш… вони чудові, – кажу я. – Скоріше родина, ніж друзі. Пазл одразу зійшовся.
Я вступаю в трусики від купальника, підсмикую їх до колін. Щось хрускотить. У ластовиці застрягли пластикові ниточки. Я знімаю трусики й дістаю їх.
– Ясно… Отже, ти їх ненавидиш? – каже Бет з усмішкою.
Як вона це робить? Вона ніби читає мої кляті думки. Я дивлюся на ножиці. Круглі чорні ручки. Довгі срібні леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на ім’я.