Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.
– Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, – каже він із сильним італійським акцентом.
Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.
– Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, – каже Бет.
– Можна. Я ж зрізав.
З цим не посперечаєшся.
– Амброджо розлютиться.
Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.
– Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. – Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.
Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.
– А ви часом не родичі? – сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.
– Ma che cazzo hai fatto?[45] – кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. – Це дерево мій батько саджав! Merda[46], Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!
Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоційно. Ми з Бет на певний час лишаємося в епіцентрі вибуху й спостерігаємо за виставою. Чоловіки змагаються у виразності жестів і заглушливості децибелів, підходячи все ближче й ближче, поки нарешті, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.
– Ходімо звідси, – нарешті каже Бет, закочуючи очі. Вона бере мене за руку й веде до вілли. – Пішли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобі дещо особливе.
– Звісно, – кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дізнаюсь… чому вона насправді запросила мене.
Краще б я бійку подивилась.
Розділ восьмий
Ми продираємося крізь спеку, поки не доходимо до амфітеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закінчилася «Набукко» Верді. О, Навуходоносор, божевільний цар Вавилона. Це не він вигнав євреїв з їхньої батьківщини в книзі пророка Даниїла. Я знала, що щотижневе відвідування недільної школи протягом майже десяти років одного разу стане мені в пригоді. Нарешті ці знання мені знадобились. З амфітеатру витікає натовп бейсболок і наплічників і клацає краєвид. Усі вони в невдалих футболках і в сандаліях на шкарпетки. Вони рояться біля входу, наче сарана. Я збіса ненавиджу туристів. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортиків ненавиджу їх. В Арчвеї їх немає. Напевне, це плюс.
Бет знайома з охоронцем; високий, білявий, з радісним поглядом. На вигляд йому років двадцять п’ять, він удягнений у форму з накрахмаленої білої сорочки й шортів-хакі. Він проводить нас повз чергу, підмигуючи й мені теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.
– Ми, можна сказати, друзі, – каже Бет. – Я часто приходжу сюди… Мене це надихає.
Надихає? О, заради Бога. А ще пафосніше не можна? Надихає на що? На написання жіночої прози? Упевнена, в музи є важливіші справи, ніж вештатися амфітеатром в очікуванні моєї сестри. Вона не письменниця, вона – трофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедію з одержимою коханням героїнею та щасливим кінцем, я вб’ю себе. Чи, можливо, вона просто має на увазі, що вона з ним спить? Але ні. Не моя близнючка. Це скоріше в моєму стилі, ніж у стилі Бет. Але не подумайте, що я доступна.