Сідаю на лаву в кінці вагона. У мій особистий простір влазить чоловік із герпесом. Його сорочка напівпрозора від поту. Він тримається за жовте поруччя в мене над головою, і його пахва лише за пару сантиметрів від мого носа. Я відчуваю запах його дезодоранту «Лінкс Африка», змішаного із розпачем. Я читаю його «Метро» догори дриґом: убивство, наркотики, історія про чийогось кота. Він притуляється пахом до мого стегна, тож я наступаю йому на ногу. Він відходить. Наступного разу заряджу йому коліном по яйцях. Ми зупиняємося на кілька хвилин десь у нижній частині лондонського шлункового тракту. Я переходжу на іншу лінію на «Тоттенхем Корт Роуд». Вагон випорожнює кишківник, і ми випадаємо звідти аморфними екскрементами. Мене викакано на «Оксфорд Серкус».
Мейфейр, Лондон
Назовні повітря густе, наче смалець. Шум транспорту й поліцейських сирен. Я вдихаю повні легені діоксиду азоту й рушаю. Продавці «Біґ ішшу»[4], жебраки, орди знуджених студентів. «Файв ґайз»[5], «Коста»[6], «Белла Італія»[7], «Старбакс», «Нандоз»[8], «Ґреґз»[9]. За три з половиною хвилини я на автопілоті дістаюся до офісу. Чи, може, я ходжу уві сні? Чи, може, я померла? Може, я стрибнула і тепер я в лімбі?[10] Я продовжую йти. Якби вулиці кишіли зомбі, голими клонами Ченнінґа, альпаками, я б однаково не помітила. Я повертаю ліворуч на Ріджент-стрит, думаючи про Бет. Дідька лисого я поїду.
Мені на плече сіро-зеленим слизом насрав голуб. Чудово. Чому я? Що я зробила не так? Я озираюсь, але ніхто не помітив? Хіба це не добра прикмета? Може, це віщує мені сьогодні хороший день? Я знімаю светра й кидаю в смітник – його однаково міль поїла.
Я проходжу крізь карусельні двері й роблю гримасу чоловікові за столом. Ми обидвоє працюємо тут кілька років. Ми не знаємо імен одне одного. Він підіймає на мене очі, насуплює брови, потім повертається до розв’язування кросворда. Схоже, я йому не подобаюсь. У нас це взаємне. Я тягну свої свинцеві ноги вниз сходами. Я марную себе тут, марную. Я не займаюся тієї глянцевою рекламою на суперобкладинках журналів для звабливих брендів на кшталт «Ґуччі», або «Ланвен», або ж «Том Форд». То була б райська насолода. Великі бабки. Тоді мій кабінет був би нагорі. Ні, я працюю у відділі тематичних оголошень. Розміщую маленькі нікчемні кліпни-й-не-побачиш оголошення на задній палітурці журналів: добавки для відновлення волосся, «Віагра» для жінок чи якесь химерне садове приладдя, що його не купить навіть ваша бабуся. 61 фунт за восьму частину сторінки. Не знаю, як я сюди потрапила й чому лишилась.
Може, мені варто втекти й приєднатися до шапіто? Я завжди хотіла бути отим хлопцем, що кидає кинджали в жінку, прикуту до обертового колеса. (Чому завжди чоловіки кидають кинджали?) Я бачу велике шатро з веселковими кольорами, клоунів, жонглерів, коней, левів. Я чую, як гомін публіки наростає, як натовп заохочує нас, аплодує, налякано кричить, коли в повітрі пролітають ножі. Ніздрі лоскоче запах поту. Рівень адреналіну злітає до небес. Я бачу, як вона обертається, обертається, леза вштрикуються в колесо, ледве не зачіпаючи її обличчя. Облиш, Алвіно, такого ніколи не буде. Ти живеш у країні рожевих єдинорогів. А писанням хайку грошей не заробиш. Моя сестра завжди казала, що з мене був би чудовий інспектор дорожнього руху. Було б весело працювати на бійні.
Проштовхуюся в двері підвалу. Анґела (твердий ґ) Меркель (не справжнє її прізвище) зводить на мене очі, коли я заходжу, й підіймає охайно вищипану брову. Її вигляд обіцяє, що сьогоднішній день буде тортурами, як лікування кореневого каналу або як каміння в нирках.
– Доброго ранку, Анґело. Йди до біса, Анґело.
Якби я була канібалом, я б з’їла її на сніданок.
Я сиджу за столом під деревом у кімнаті без вікон, поділеній на однакові комірки. Незважаючи на те що мій офісний стілець нібито регулюється, мені завжди не підходить чи то його висота, чи то нахил спинки. Я давно облишила спроби його налаштувати. Треба полити спатифілум. Повітря сперте й сухе.
Полунична «Хубба-бубба», що прилипла під монітором комп’ютера, схожа на сіро-рожевий щурячий мозок. Я закидую її в рота й починаю жувати. Полуничний смак не відчувається, втім, тиждень тому він також не відчувався.
Я спізнилася рівно на дванадцять хвилин. Думаю, я мала би бути на конференції з Кім (Чен Іром, не справжнє прізвище), але не можу змусити себе його набрати. Кім приємний, як врослий ніготь. Я розмірковую над тим, чи не взяти слухавку й подіставати людей: моя робота полягає в тому, щоб здійснювати «холодні» дзвінки, знову й знову напосідаючись на незнайомців, поки вони не звернуться по заборону до суду або ж врешті-решт не куплять якогось рекламного простору. Вони платять за те, щоб я стулила пельку й відвалила. Але замість дзвонити я вмикаю комп’ютер. Погана ідея. Моя поштова скринька розривається від «термінових» листів. «ДЕ ТИ?», «ЗВІТ У ВІДДІЛ КАДРІВ», «ПОРУШЕННЯ ПОЛІТИКИ ВИТРАТИ КОШТІВ». Фе. Боже, ну не треба знову. Я перемикаюся з робочого профілю на персональний і більше не мушу длубатись у всьому цьому лайні.
10
У католицизмі: місце перебування душ, що не потрапили до раю, яке не збігається з пеклом та чистилищем.