Хоч якими жорстокими були ці слова, однак вони нарешті привели Беат до тями. Кулаки мимоволі стиснулися, коли княгиня прошипіла крізь зуби:
— Ах, то гроші не мої?! Ну, я їй покажу... Кляте дівчисько!!!
— Попереджав же я, синьйоро Беат, що дівку треба в монастир прилаштувати, — тим часом повчально просторікував італієць. — Тим паче, ви дуже щедро, навіть марнотратно жертвували сестрам–домініканкам. Вам би вони не відмовили у скромній послузі.
— Я вже готова була вчинити так. І навіть Сангушка повідомила.
— А йому навіщо було говорити? — здивувався Папагоді.
— Та щоб від одруження віднадити!
— Ну і як, віднадили?.. До чого ж наївними бувають навіть настільки мудрі жінки, як–от ви, синьйоро Беат! Треба було зробити все тишком–нишком, без попереджень, а вже потім розповідати. Можливо, тоді, втративши наречену, синьйор Сангушко на вас би увагу звернув. А тепер ви і без грошей лишилися, і без нареченого. Кому потрібна стара жебрачка?..
— Ну, не бувати такому!!! — вибухнула Беат.
— І що ж ви зробите?
— Поїду до короля й доможуся розірвання шлюбу, укладеного без мого відома!!!
— Що ж, мабуть, це вихід... Давайте, синьйоро, дійте, — схвально кивнув Папагоді й додав замислено: — Здається, князь Сангушко — іновірець?
— Схизматик!
— Отже, папського дозволу Сангушко напевно не має?
— Зрозуміло, що не має! Оленці ще й п'ятнадцяти не виповнилося...
— Пощастило вам із цим, — погодився італієць. — Що ж, коли вже на те пішло, вирішуйте ваші проблеми. А мені накажіть видати гроші, та якнайшвидше! Я людина ділова, зайвого часу не маю.
Беат знехотя розпорядилася щодо необхідної Папагоді суми. Заразом наказала приготувати карету і все необхідне для термінової поїздки до столиці. Обід, ясна річ, скасовувався: не до цього зараз — поїсти можна й у дорозі! Скоріше б розшукати зухвалих молодят...
З'ясування стосунків з Василем Костянтиновичем також було відкладено на потім: це вона завжди встигне.
У резиденцію його величності княгиня прибула пізно вночі. Варта спробувала протестувати, але яка сила могла зупинити розлючену Беатрис Костелецьку?! Бешкетувала й волала так, що перебудила всіх мешканців Вавельського замку. Зрештою, до неї вийшли принцеси Катаржина й Анна, і навіть королева Бона вислала служницю довідатися, що там сталося.
— Передайте королеві, що у мене викрали дочку!!! — надривно заволала Беат, задихаючись від гніву. — Лиходій і злочинець таємно прокрався!.. під покровом ночі!.. і вкрав єдину радість у моєму вдовиному житті!..
Після чого гірко розридалася. Витягнути з неї бодай якісь скупі пояснення присутнім так і не вдалося. Поки перелякані принцеси намагалися втішити княгиню, повторюючи, що лиходія необхідно покарати, а найкращим покаранням у цьому випадку буде лише люта смерть, служниця королеви Бони збігала до своєї пані й повернулася із запрошенням терміново відправитися до її величності для бесіди віч–на–віч.
Умовляти Беат не довелося. Що відбувалося в покоях вдової королеви, достеменно невідомо. Протягом двох годин відтіля долинали тільки приглушені ридання і гнівні вигуки, потім усе стихло. Тоді схвильована принцеса Анна, що жваво цікавилася подією, постукалася в кімнату сестри. Катаржина відкрила не відразу, оскільки вже почала засинати.
— Як ти вважаєш, сестричко, чи вірним буде рішення стратити злочинця? — запитала набожна й вічно охоплена сумнівами Анна, тільки–но переступивши поріг сестриної спальні.
— Пані Беат могла зв'язатися з таким же скандальним типом, як і вона сама. Тепер хитрун її обдурив, а вона піднімає лемент... От кого шкода, то це її дочку. Що ж до негідника, то якщо його скарають на горло, одним негідником стане менше.
Катаржину можна було зрозуміти: Беат вона недолюблювала за склочність і пристрасть до скандалів. Однак жаліслива Анна не вгамовувалася:
— А раптом між Оленою й її викрадачем спалахнуло кохання або ж навіть пристрасть?!
— Та яке там кохання?! Яка пристрасть?! Звідки?..
Катаржина солодко позіхнула: дуже вже спати хотілося...
— А отака — нестримна!!!
— Не верзи дурниць, сестрице, Олена ще ж зовсім дитя! До того ж єдиний, хто мав на неї хоч якісь види, — це князь Сангушко. А може, це Дмитро Федорович... Олену?..
— Як Сангушко?! Отже, він викрадач?.. — простогнала Анна.
Сонна Катаржина зрозуміла, що бовкнула зайве, й вирішила нашвидку зам'яти цей казус.