— Замовкни, блазню, ти став прісним — очевидно, розтринькавши найкращі свої дотепи на потіху моєму покійному батькові. Забирайся краще геть і заразом довідайся, чого там хоче ця відьма, — розпорядився його величність.
Гримлячи бубонцями на комірі пістрявого дурникового вбрання, Станьчик попрямував до виходу з кабінету, але відразу ж ледь не був збитий з ніг ясновельможною депутацією, що складалася з королеви Бони, обох принцес та їхнього численного почту. На чолі процесії неслася розпатлана Беатрис. Розлючені жінки врізнобій кричали щось малозрозуміле про жахливих злочинців і чоловіків–негідників.
Король на мить розгубився, але відразу набув царственої пози й голосно скомандував:
— Я вислухаю тільки одну з вас. Вирішуйте швидше, хто говоритиме.
Ніхто не очікував нічого подібного, тому в кабінеті миттєво настала тиша. Нарешті наперед виступила королева Бона й, обмірковуючи кожне слово, почала проникливу промову:
— Сину мій і королю, ми вирішили порушити ваш спокій, тому що в довіреному вашій опіці королівстві сталася дуже неприємна подія.
Король змінив позу. Було видно, що йому цікаво довідатися, через що здійнялася буча.
— Винний у тяжкому злочині має бути суворо покараний, щоб іншим неповадно було, — прорекла королева.
— Звісно, покарати зі всією суворістю! Смерть негідникові! — закричали інші жінки. Король підняв руку, закликаючи їх заспокоїтися, і голосно нагадав:
— Я слухатиму тільки одну матінку... То що ж накоїв цей нещасний?
— Сину мій і королю, ви ще не довідалися, що накоїв той негідний злочинець, а вже симпатизуєте йому! — обурилася Бона.
— А ви, ваша величносте, усе розповідаєте про негідника, але досі не сказали, чому так називаєте його.
— Ваша величносте! Я намагаюся розповісти про те, що в княгині Острозької викрали дочку...
— Мабуть, це таки справді мерзенний злочинець, — погодився король. — Хто викрав, напевно, невідомо? Що ж, будемо шукати... Це все?
— До чого ж ви нетерплячі, мій королю! Ім'я викрадача відомо, я навіть назву його...
— Прекрасно, я зрозумів. Згоден з вами, матінко: злочин у наявності, лиходій відомий. Зараз же зберу сейм, там і вирішимо долю негідника. Все?! — і король підвівся, демонструючи відвідувачкам, що розмову закінчено.
Жінки зашуміли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула італійською:
— Sme ere[22]!!!
Настала тиша.
— Ваша величносте, цей негідник не тільки викрав Олену Острозьку, але й обвінчався з нею, не діставши дозволу опікунів. Тобто всупереч їхній волі. Подумайте, о сину мій і королю, всупереч волі опікунів! Ви один із цих опікунів — тобто негідник виступив проти волі вашої величності.
— Добре, я зрозумів і це, — замислено кивнув Сигізмунд. — Безумовно, і тут мерзотник винний, тому відповість за всією суворістю закону. Але можете нарешті сказати, хто ж він такий?!
Королева обернулася й запитально глянула на Беат.
— Хто він? — нервово й нетерпляче повторив король.
І тоді Беат проскреготала:
— Князь Дмитро Федорович Сангушко.
У кабінеті його королівської величності зависла гробова тиша. Князь Сангушко?! Найчарівніший улюбленець усього двору?.. Як таке можливо?!
Нарешті Сигізмунд спробував заперечити:
— Послухайте–но, Беатрис, напевно, сталося прикре непорозуміння. І взагалі, із князем можна домовитися... Наприклад, визнати шлюб недійсним... повернути вам улюблену дочку... Зрештою, зажадати від злочинця компенсації у вигляді грошей або майна!
Але тут зненацька для всіх закричала принцеса Анна:
— Ні, Сангушка варто стратити!!! Знищити без найменшої пощади!!! Він негідник, злочинець, ошуканець, мерзотник!!! Що буде, якщо всі наслідуватимуть його приклад і почнуть викрадати безневинних дівчат для наруги, а тільки собі на потіху?!
— Чуєте, ваша величносте, чого вимагає принцеса? — Очі Беат метали блискавки. — Якщо ви справедливий правитель, то зупините скоєне беззаконня, але якщо...
Не дослухавши, король махнув рукою, демонструючи тим самим, що розмова закінчена, і полишив кабінет.
Слідом за Сигізмундом вибігла заплакана Анна. Ніхто не намагався зупинити її: весь королівський двір знав, що принцеса небайдужа до Сангушка — а тепер вона сама зажадала для цієї людини смерті...
Ніким не зупинена, Анна втекла в палацовий сад, де довго й нестримно ридала, прощаючись із дівочими мріями, яким ніколи не судилося збутися.