Зате ледь наблизившись до ігрової зали, юнак зупинився, немовби укопаний, застигнувши від здивування й розгубленості. І було від чого...
В ігровій залі панував напівморок, бо високі стрілчасті вікна були закриті важкими портьєрами з темно–зеленого оксамиту. При цьому щось незвідане й жахаюче відбувалося усередині...
Тремтіння пробігло тілом гостя. Хазяїн ледь відчутно підштовхнув його, і тільки–но юнак переступив поріг, як портьєри миттєво розсунулися, і ранкове сонячне світло осяяло величезну залу. В центрі її розташовувалася гігантська шахівниця, де шеренги людей у білих і чорних шатах, зшитих відповідно до статусу кожної з шахових фігур[3], велично вишикувалися одна проти одної. Тут були солдати[4], лицарі[5], капуцини[6], блазні[7], королеви й королі. От тільки зброя в усіх була винятково бутафорською...
На всю цю пишноту молодик вирячився, широко розкривши очі й здивовано роззявивши рота.
«Ага, нарешті я вразив цього гордовитого англійського гусака!» — подумки зрадів італієць. Уголос же бадьоро мовив:
— Сміливіше, мій друже, проходьте! Ну що ж ви завмерли на порозі?
— Це... — Гість витягнув руку в напрямку до величезної шахівниці й повторив із тремтінням у голосі: — Що це таке?
— Це шахи, спеціально приготовані для нашої гри.
— А чому фігурами вбрані живі люди?
Ледь стримуючись, щоб не розреготатися в обличчя ошелешеному аристократові, хазяїн продовжив у тій самій манері:
— А чому би, власне, й ні?.. Погодьтеся, доля грає людьми. Ми, розенкрейцери, граємо долями народів. То давайте поборемося живими шахами!
— Але ж так не можна...
— Чому ж не можна, синьйоре?! Вони ж не стануть убивати одне одного! Можете переконатися, зброя в них дерев'яна.
— Убивати?.. — юнак сполотнів від жаху, його голос затремтів. — Навіщо ж убивати?..
— Та заспокойтеся ви!
— Вони й не навчені до вбивства! — І пещені ручки гостя з довгими доглянутими пальчиками нервово затремтіли.
— Я знаю. Я залучив для гри не тільки своїх служників, але й ваших. Оцей, наприклад, ваш головний кухар, — й італієць вказав на білого шахового короля. — Ах, синьйоре, це ж просто розвага!
— Розвага?.. — Голос гостя усе ще виказував нервову напругу. — Ви говорите про живих людей, немов про бездушні кам'яні статуї!
— Так, чудова розвага, приємна і лоскітлива для нервів.
Тут хазяїн нарешті дозволив собі посміхнутися, широко й відкрито:
— Тож тепер ви, друже мій, переходьте до гри і спробуйте не втратити свого кращого кухаря! Інакше плоди його кулінарного мистецтва тішитимуть гостей за моїм столом. Ну що, згода?
— Гаразд, спробую зіграти за вашими правилами, — приречено зітхнув гість.
Молодому аристократові було вдвічі важче, бо тепер йому доводилось боротися за щось реальне — за живих людей. Дотепер його життя протікало зовсім по–іншому. Титул і величезну спадщину юнак одержав від батька ще в ранньому дитинстві. Його великі володіння охороняло потужне, навчене військо, а безтурботне існування забезпечували легіони вірних безликих служників. Він жив у своєму ідеальному світі, не звертаючи уваги на події, що відбуваються навколо, не вдивляючись у живі людські обличчя. Реальність і відповідальність лякали його.
Щоб підтримати підупалого духом гостя, хазяїн милостиво запропонував юнакові грати білими, минаючи процедуру жеребкування.
Однак англієць миттєво змінився, тільки–но встав за двома білими шеренгами. І недарма: адже єдиною пристрастю юнака були шахи, які пробуджували в ньому спрагу життя й надавали почуття значущості! Тому із сором'язливого підлітка він стрімко перетворився на норовливого запального правителя, що залізною рукою гнав васалів на битву. Коли юнак наказав просунутися на дві клітини королівському пішаку, у його очах усе ще жевріли слабкі сліди нерішучості. Однак після того, як чорний королівський пішак підійшов упритул до білого блазня, погляд гостя спалахнув лютим жагучим вогнем азарту, й він скомандував білопольному блазню дуже жорстко:
— Нумо руш на три клітини по діагоналі ліворуч![8]
На шахівниці розігрувалася фатальна драма, що дуже швидко перейшла в нещадну битву. Рішучість гостя підсилювалася від опору, котрий чинила армія господаря турніру. Італієць пошкодував, що виявив слабкість, і відмовився від жеребкування. Зараз він міг би грати білими...
3
Це і є т. зв. «шалені» шахи. За правилами, під час гри кожна відіграна фігура переходила у власність гравця, що взяв її. По завершенні зустрічі вся «нерозіграна решта» діставалася переможцеві. Є відомості, що такі шахові партії дуже полюбляли розігрувати магнати Потоцькі й Радзивілли.
8
В даній партії розігрується т.зв. «дебют слона» — один з найпопулярніших у середньовіччі дебютів, уперше описаний ще в шахових трактатах XV ст. В одному з варіантів може скінчитися «дитячим» матом.