— Чув? — Дмитро Федорович штовхнув у бік трактирника. — Я ж казав, що це розбійники!..
У двері знову вдарили, але не надто сильно. Потім після невеликої паузи вдарили дуже потужно, від чого затріщали зламані дошки. Втім, двері все–таки встояли.
— Агов, припиніть зараз же! — істерично заверещав трактирник.
Чергового удару не було. Ззовні не дуже голосно переговорювалися, тому слів було не розібрати. Користуючись цим, Дмитро Федорович подав знак челядникам, щоб вони продовжили підтягувати до дверей меблі.
— Відчиняйте негайно! — раптом пролунав ззовні голос самого пана Мартина Зборовського.
— Забирайтеся!!! Ми сьогодні не працюємо!.. — відчайдушно заволав хазяїн. За дверима знов почали радитися, потім відтіля долинув незнайомий грізний голос:
— Іменем імператора Фердинанда, в особі представника імператорської влади гейтмана Матеса Вахтеля, відкрийте негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати і стратити найнебезпечнішого державного злочинця. Нам повідомили, що він ховається у вашому трактирі. Відкрийте, й окрім цього негідника, ми нікого не чіпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите...
— А хто мені заплатить?! — поцікавився трактирник.
— Імперська скарбниця, — відповів війт[24].
Злодійкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяїн засичав:
— Представникові імператорської влади я не можу не підкоритися... Атож, я просто зобов'язаний підкоритися!!! Доведеться відкрити...
— Бреше він усе, не бачити тобі казенних грошей, — відмахнувся Анджей. — Безсовісно бреше!.. Хто відповідає за законність усього того неподобства, що тут і зараз коїться: староста, війт, кат?!
Але хазяїн трактиру явно вагався.
— А може, ви все–таки розбійники? — звернувся він до небезпечних постояльців, водночас боязко позираючи на двері.
— Я — Литовський князь, їду в Рудницький замок на запрошення його світлості пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? — проревів Сангушко.
Трактирник прикусив язика. Тоді князь видобув зі шкіряного мішечка на поясі десяток золотих монет і тихо зашепотів товстунові на вухо, попутно сунувши гроші йому в руки:
— Послухай–но, добра людино, допоможи нам вийти звідси непомітно, от і все, чого ми просимо.
У цей час із вулиці долинула бадьора команда:
— Налягай!
Двері жалісливо затріщали. Трактирник з жахом подивився у бік входу, потім тихо зашепотів, пришльопуючи товстими губами:
— Там, у підвалі, є таємна кімнатка, через неї можна вийти на сусідній двір. Скоріше!..
Така раптова зміна в поведінці трактирника здалася Анджею підозрілою, однак вибирати не доводилося. Не роздумуючи, князь та охоронець кинулися слідом за ним. Хазяїн же на ходу підхопив і запалив свічковий недогарок, після чого спустився в курний сирий підвал.
— Он де ваш порятунок, — товстун махнув рукою на маленькі дверцята в стіні. — Там дуже тісно, тому туди увійде тільки хтось один.
— Ви йдіть, ваша милосте, а я їх тут затримаю, — не роздумуючи, мовив Анджей.
— Стривай, стривай–но... — почав князь, одразу второпавши, що при наявності виходу в сусідній двір розмір приміщення за дверцятами не має особливого значення. Однак трактирник грубо перебив їх, вигукнувши:
— Один нехай іде далі, а інший залишиться тут! Ви ж чули, що війт Кухта обіцяв нікого не чіпати?
— Спасибі тобі! — щиро подякував йому Дмитро Федорович і кинувся в рятівну лазівку. Трактирник спробував зачинити за ним дверцята, однак величезні сильні руки охоронця відіпхнули його убік.
— Ти, головне, не поспішай, я із князем піду, — пробасив Анджей.
— Але цей хід не для всіх!..
— Говори, що хочеш, але я піду з паном. Зрозумів?! — гримнув охоронець.
— Що ж, як завгодно, як завгодно...
Двері за Анджеєм миттю зачинилися, у трохи заіржавілому замку прорипів ключ. Втрапивши у повну темряву, утікачі розгубилися. Потім Дмитро Федорович щосили наліг на двері, однак відчинити їх не вдалось. І тут до бранців донісся бекаючий голос трактирника, ослаблений перегородкою й відстанню:
— Поважний пане Адам, я виявив кмітливість і замкнув злочинця у своєму підвалі. Як гадаєте, чи можу я розраховувати на винагороду?
Що відповіли негідникові ззовні, Дмитро Федорович не розчув. Йому здалося, що від розпачу він негайно ж втратить розум, але мозок навпаки запрацював з божевільною швидкістю.
— Ах ти ж юдо клятий, даремно ти проти мене пішов!!!
Князь Сангушко проревів так голосно, щоб його напевно почули. Після чого скомандував Анджею набагато тихіше: