- А тут Кімната Ворожнечі, - почала мама. Вона зупинилась, витріщаючись, оскільки герцогиня висунула ногу з-за рами та опустилась на підлогу із такою силою, що все скло у кімнаті затряслося.
- Тепер з’їж свої слова, Джордж Толлер! — закричала герцогиня.
Позаду мами, екскурсанти стовпилися та витріщалися на герцогиню. Здавалося, вони вирішили що так і мало бути.
При цьому Роберт захихикав.
- Хто вони? — запитав він. — Як вони витріщаються! Вони ж просто вівці! — Він простягнув руку, сміючись аж так сильно, що змушений був притримувати іншою рукою, зап’ястя, аби тримати його рівно.
- Ні, не треба! — крикнула Хізер, знову занадто пізно.
Кімната Ворожнечі раптово наповнилась вівцями. Так само раптово, наповнившись Франсеями та Толлерами минулих часів — всі вони повискакували з портретів, щоб продовжувати свою сварку. Вівці бігали та бекали та вставали на шляху людей в червоних халатах та в чорних сюртуках, в синій парчі та у вишитих жилетах і у великих шелестячих спідницях з корсетами, що скріпили. Кожен з цих людей захопив речі зі своїх портретів, в якості зброї. Декому пощастило бути намальованим із палицями, батогами або парасольками, в одного чоловіка, навіть був меч, але він був вибитий з його рук маленьким худим чоловіком, що бив усіх навколо величезною книгою. Решта з них била один одного віялами, п’яльцями, сувоями з пергаменту та шовковими гаманцями. Капелюхи полетіли, перуки з’їхали.
В середині всього цього, стояла мама із пастушачим посохом із гачком, витріщаючись на червоні злі обличчя Толлерів та Франсеїв, на овець, що бігали та бекали, та виглядала спантеличеною більше ніж Хізер її коли-небудь бачила.
- О! Бідна мама! — зойкнула Хізер. — Роберт припинить це негайно!
Але Роберт просто втік до Довгої Галереї, сміючись. Хізер побігла за ним. Він не біг занадто швидко, тому що тримав подвоєння світів та одночасно сміявся, але дуже добре оминав перепони. Хізер майже ловила його щоразу, коли він зупинявся посміятися, але він уникав її, або світ нахилявся, коли вона протягувала руку, щоб схопити його, і вона знала, що він може уникати її, бо застосовує для цього магію. Незважаючи на своє роздратування, Хізер раз чи два сама майже не розсміялася, оскільки було ясно, що Роберт дивився на це, як на гру. В неї було стійке відчуття, що вона переслідує маленького хлопчика, а не юнака, який повинен би бути більш розсудливим.
Роберт дозволив Хізер загнати себе у кут, в кінці Довгої Галереї, нарешті. До цього часу вівці також опинились в Довгій Галереї, бігаючи кругом на тремтячих маленьких копитах та кричали: «Бе-е-е», майже людськими голосами. Полірована підлога все більше покривалась їх послідом, тож Толлери та Франсеї, що також висипали з Кімнати Ворожнечі, у масі яскравих одеж, почали ковзати, коли намагалися вдарити один одного. Хізер побачила, як товста герцогиня ковзнула та впала на спину, під портретом сера Френсіса Толлера та королеви Єлизавети І. Вона залишалася там, пихкаючи та витираючи кровотечу з носу мереживною хустинкою. Мама стояла позаду герцогині, все ще тримаючи посох пастуха, озираючись навкруги досить дико.
Хізер схопила Роберта за чорні шовкові плечі та струсонула його. При цьому, вона пом’яла його хрусткий білий комірець, але Хізер було байдуже до цього. Вона почувалась старшою сестрою Роберта.
- Зупинить їх! Поверніть їх назад! — наказала вона. — Швидко, поки мама не вирішила, що збожеволіла!
- Але ж ви думаєте про них як про овець — сказав Роберт. — Я це точно знаю.
Хізер довелося визнати це:
- Так, але я знаю, що вони — люди, чесно, — сказала вона. — Вони, мабуть думають також, що збожеволіли. Поверніть їм їх справжній вигляд.
- Зараз? — благально запитав Роберт. Він посміхнувся їй найчарівнішою своєю посмішкою. — Але все стане як було після заходу Сонця. Хіба вони не можуть почекати?
- Ні. Захід Сонця занадто пізно в цю пору року, — сказала Хізер. — Робіть це зараз. Робіть, або… або я більше ніколи з Вами не розмовлятиму!
Вона сказала так, тому що часто казала це Джанін — не маючи, звичайно, цього на увазі, - і це була єдина погроза, яку вона могла придумати. Тому вона була здивована, наскільки добре це спрацювало. Робертові очі розширилися та посумнішали.
- Ніколи? — перепитав він.
- Ніколи! — рішуче крикнула Хізер, понад беканням та криками, що лунали у Довгій Галереї.
- Тоді я зникну, може, знову на сотню років, — сумно мовив Роберт. — Добре, я поверну все як було, якщо ви пообіцяєте розмовляти зі мною знову зараз та завтра.