— Він возив мене на острів Гхарапурі, показав печери.
— Гарне місце,— відгукнулася вона, дивлячись на мене, але думаючи про щось своє.— Тобі треба подивитися печери в Аджанті і Еллорі, якщо трапиться нагода. Я одного разу провела цілу ніч в одній з печер Аджанти. Їздила туди з моїм босом.
— З твоїм босом?
— Так, з босом.
— Він європеєць, твій бос, чи індієць?
— Та, власне, ні те, ні те.
— Розкажи мені про нього.
— Навіщо? — насупившись, запитала вона.
Я сказав це тільки для того, щоб продовжити розмову, утримати її біля себе, і настороженість, що виявилася в її різкому короткому питанні, здивувала мене.
— Та просто так,— усміхнувсь я.— Мене цікавить, як люди влаштовуються тут на роботу, яким чином заробляють, от і все.
— Я зустріла його п’ять років тому в літаку, коли летіла з Цюріха,— відповіла вона, дивлячись на свої руки і начебто заспокоївшись.— У мене був квиток до Сингапура, але до того моменту, коли ми приземлилися в Бомбеї, він умовив мене зійти разом з ним і влаштуватися до нього на роботу. Поїздка в печери — це було щось особливе. Він організував її для мене, виклопотавши спеціальний дозвіл, і сам відвіз мене в Аджанту. Я провела цілу ніч сама у величезній печері з кам’яними статуями Будди і тисячею кажанів, які повсякчас верещали. Я почувалася в безпеці — бос виставив охоронця біля входу в печеру. Але це було неймовірне, фантастичне відчуття. І воно допомогло мені тверезо поглянути на речі. Іноді серце перевертається у тебе саме так, як треба,— якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
Я не зовсім зрозумів ті слова, та кивнув, коли вона допитливо подивилася на мене.
— У такі моменти ти щось усвідомлюєш, відчуваєш щось нове для себе. І лише ти можеш сприймати це саме таким чином. Після тієї ночі я була упевнена, що ніколи вже не матиму такого відчуття, ніколи і ніде, окрім як в Індії. Не можу цього пояснити, та я просто знала, що я удома, в безпеці, й що все буде добре. І, як бачиш, я ще тут.
— А чим він займається?
— Хто?
— Твій бос. Що у нього за справа?
— Імпорт,— відповіла вона.— І експорт.
Вона замовкла й, обернувши голову, окинула поглядом інші столики.
— Ти не сумуєш за домівкою?
— За домівкою?
— Я маю на увазі, за Швейцарією.
— Так, сумую. Я виросла в Базелі — ти не був там?
— Ні, я жодного разу не був у Європі.
— У такому разі тобі треба поїхати туди і обов’язково побувати в Базелі. Знаєш, це справді європейське місто. Рейн розділяє його на Великий і Малий Базель, і в них різний стиль життя і різні погляди на нього. Немов живеш у двох містах одночасно. Мене це цілком влаштовувало колись. І в цьому місці сходяться три держави, тож у будь-який момент можеш перетнути кордон і прогулятися по Франції або Німеччині. Можна поснідати у Франції, пообідати в Швейцарії, а повечеряти в Німеччині, віддалившись від міста всього на декілька кілометрів.
Вона раптом зупинилася і подивилася на мене крізь довгі нефарбовані вії.
— Прошу вибачення за лекцію з географії.
— Нема за що вибачатися. Це дуже цікаво. Продовжуй, будь ласка.
— Знаєш, Ліне,— промовила вона поволі,— а ти подобаєшся мені.
Її очі спалювали мене на зеленому вогні. Я трохи почервонів — не від збентеження, а від сорому за те, що не зважився першим сказати «ти мені подобаєшся» — прості слова, які вона вимовила з такою легкістю.
— Справді? — якомога недбаліше відгукнувся я, намагаючись не показати, як багато це означає для мене. Її губи здригнулися в усмішці.
— Так. Ти умієш слухати. Це небезпечна зброя, тому що проти неї важко встояти. Відчувати, що тебе слухають,— це чи не найкраще, що є на світі.
— А що ж найкраще?
— Ну, це будь-хто скаже. Найкраще — це влада.
— Невже? — розсміявся я.— А як щодо сексу?
— Ні. Якщо полишити осторонь біологію, можна сказати, що головне в сексі — боротьба за владу. Через те він всіх так і турбує.
Я знову розсміявся.
— А як же любов? Багато хто вважає, що найкраще — любов, а не влада.
— Вони помиляються,— відповіла вона з лаконічною незаперечністю.— Любов — протилежність влади. Саме з цієї причини ми так боїмося її.
— Карло, любонько, які страшні речі ти говориш! — вигукнув Дідьє Леві, що підійшов до нас і сів поруч із Карлою.— В тебе, мабуть, якісь підступні наміри щодо нашого Ліна.
— Ти ж не чув ні слова з нашої розмови.
— Мені й не треба чути тебе. Досить подивитися на його обличчя. Ти закидала його своїми загадками, і у нього вже голова йде обертом. Ти забуваєш, Карло, що я дуже добре тебе знаю. Але це не страшно, Ліне, зараз ми приведемо тебе до тями.
Він гукнув офіціянта, назвавши номер, вишитий на нагрудній кишені його червоного піджака.
— Гей, чар намбер! До батле бір![16] Що ти будеш, Карло? Каву? Гей, чар намбер! Ач кофі аур. Джалді каро![17]
Дідьє Леві було тридцять п’ять років, та через м’ясисті складки і глибокі зморшки на пухкому обличчі він виглядав набагато старшим. Кидаючи виклик вологому клімату, він постійно носив бахматі полотняні штани, бавовняну сорочку і пожмаканий сірий вовняний піджак спортивного крою. Його густе кучеряве волосся завжди було підстрижене, а щетина на його втомленому лиці здавалася неголеною щонайменше три дні. Говорив він по-англійському з утрируваним акцентом і повсякчас із млявим єхидством намагався підкусити як друзів, так і незнайомців. Зрозуміло, не всім подобалися його кпини, але люди терпіли їх, тому що Дідьє часто бував корисним, а деколи й просто незамінним. Він знав, де можна купити чи продати будь-яку річ і будь-який товар — від пістолета до коштовних каменів чи кілограма білосніжного тайського героїну щонайкращої якості. Іноді він хвалився, що готовий майже на будь-який вчинок заради кругленької суми — за умови, звісно, що це не створить дуже серйозної загрози його життю і добробуту.
— Ми розмовляли про те, що ж вважається найкращим на світі,— сказала Карла.— Свою думку із цього приводу можеш не висловлювати, я її знаю.
— Авжеж, ти скажеш, що для мене найкраще — гроші,— лінькувато мовив Дідьє,— і ми обоє матимемо рацію. Всяка розсудлива людина рано чи пізно розуміє, що гроші на нашому світі — практично все. Чесноти і високі ідеали, звісно, мають свою цінність в історичній перспективі, але в повсякденному житті саме гроші дозволяють нам перебиватися з дня на день, а нестача їх кидає нас під колеса тієї ж історії. А ти що сказав із цього приводу, Ліне?
— Він ще не встиг нічого сказати, а тепер уже не матиме такої можливості.
— Ну, Карло, не перебільшуй. То що ж це по-твоєму, Ліне? Мені було б дуже цікаво дізнатися.
— Ну, якщо вже ти змушуєш мене назвати щось визначене, то я сказав би, що це свобода.
— Свобода робити що? — запитав Дідьє, усміхнувшись на останньому слові.
— Не знаю. Можливо, всього лише свобода сказати «ні». Якщо ти можеш вільно зробити це, то, по суті, тобі більше нічого й не треба.
Принесли каву і пиво. Офіціант гупнув ними об стіл з підкресленим презирством до всяких там люб’язностей. Обслуговування в бомбейських крамницях, готелях і ресторанах в ті роки могло бути яким завгодно — від доброзичливої чи запобігливої чемності до холодної або агресивної грубості. Про хамство офіціянтів «Леопольда» ходили легенди. «Якщо хочеш, щоб тебе змішали з грязюкою,— сказала одного разу Карла,— то ніде цього не зроблять з таким блиском, як в „Леопольді“».
— Тост! — оголосив Дідьє, піднімаючи кухоль і цокаючись зі мною.— За свободу пити скільки влізе! Салют!
Відпивши півкухля, він з утіхою облизнувся, а потім вихилив решту. Поки він наливав собі ще, до нас підсіло двоє. Одного з них, чорнявого молодика, звали Модена. То був понурий неговіркий іспанець, що займався різними оборудками з туристами із Франції, Італії й Африки. Його супутниця, струнка вродлива німка на ім’я Улла, була повією і останнім часом дозволяла Модені називати її своєю коханкою.