— А, Модено, ти прийшов саме вчасно для наступного замовлення! — вигукнув Дідьє і, перегнувшись через Карлу, ляснув його по спині.— Мені віскі з содовою, якщо не заперечуєш.
Іспанець спохмурнів, але таки гукнув офіціянта і замовив випивку. Улла тим часом розмовляла з Карлою на суміші німецької з англійською, тож найцікавіші деталі тієї балачки — чи то випадково, чи й навмисне — були незрозумілі.
— Але я ж не знала, на? Я навіть припустити не могла, що він такий Spinner[18]! Просто verruckt[19] якийсь, це точно. А спочатку він здався мені дивно чесною і порядною людиною. Чи, може, це якраз і було підозріло, як ти вважаєш? Можливо, він виглядав надто вже порядним? На джа[20], не минуло і десяти хвилин, як він wollte auf der Klamotten kommen[21]. Мою найкращу сукню! Мені довелося битися з цим Sprintficker[22], щоб відняти у нього плаття! Spritzen wollte[23] просто на мій одяг! Gibt’sja nicht[24]. Трохи пізніше я вийшла до ванної кімнати, щоби нюхнути кокаїну, а коли повернулася, то побачила, daß er seinen Schwanz ganz tief in einer meiner Schuhe hat[25]! Можеш собі уявити?! У мій черевичок! Nicht zu fassen[26].
— Треба визнати,— м’яко сказала Карла,— що ненормальні просто-таки липнуть до тебе, Улло.
— Ja, leider[27]. Що я можу заперечити? Я подобаюся всім ненормальним.
— Не слухай її, любове моя,— звернувся до неї Дідьє.— Ненормальність часто служить основою найкращих стосунків — та практично завжди, якщо подумати!
— Дідьє,— відгукнулася Улла з витонченою люб’язністю,— я ніколи ще не посилала тебе до біса?
— Ні, любцю! — зареготався той.— Але я прощаю тобі цю невелику забудькуватість.
Принесли чотири склянки віскі. Узявши мідну відкривачку, підвішену на ланцюжку до його пояса, офіціянт відкупорював пляшки з содовою. Кришечки попадали додолу. Піна залила весь стіл. Ми підскочили, рятуючись від неї, а офіціянт байдуже кинув на ту калюжу брудну ганчірку.
До нас підійшло двоє чоловіків. Один з них хотів поговорити з Дідьє, другий з Моденою. Скориставшись моментом, Улла нахилилася до мене і під столом засунула мені в руку невеликий згорток, де промацувалися банкноти. Очі благали мене не видавати її. Я поклав згорток в кишеню, не подивившись на нього.
— Так ти вже вирішив, скільки ти тут пробудеш? — запитала вона мене.
— Та ні поки що. Я нікуди не поспішаю.
— Хіба тебе ніхто не чекає? — запитала вона, усміхаючись з умілим, але безпристрасним кокетуванням.
Улла інстинктивно прагнула спокусити всіх чоловіків. Вона так само всміхалася, розмовляючи зі своїми клієнтами, друзями, офіціянтами, навіть з Дідьє — з усіма, навіть зі своїм коханцем Моденою. Згодом мені неодноразово траплялося чути, як люди засуджують Уллу за те, що вона фліртує з усіма підряд. Я не погоджувався з ними. Коли я пізнав її ближче, у мене склалося враження, що вона кокетує з усіма, бо кокетування — єдиний вияв доброти, який вона знає. Так вона намагалася висловити своє гарне ставлення до людей і змусити їх — чоловіків у першу чергу — добре ставитися й до неї. Вона вважала, що на світі дуже мало доброти, і неодноразово говорила про це. Її почуття і думки не були глибокими, але вона діяла з найкращих спонук, тож важко було вимагати від неї чогось більшого. І до того ж, хай йому біс, вона була гарна, а її усмішка була дуже приємною.
— Ні,— відповів я їй,— ніхто мене не чекає.
— І у тебе немає ніякої... wie soll ich das sagen[28]... програми? Ти не будуєш планів?
— Та ні... Я працюю над книгою.
Після втечі я з часом переконався, що часткова правда — а саме, той факт, що я письменник,— може служити мені дуже зручним прикриттям. Так можна було пояснити несподіваний від’їзд і тривалу відсутність, а коли я пояснював, що «збираю матеріал», це можна було розуміти дуже широко і цілком відповідало тому, чим я займався,— добуванню відомостей про ті чи ті місця, транспорт, фальшиві паспорти. До того ж це прикриття оберігало мене від небажаних розпитувань: тільки-но виникала загроза, що я почну розводитися про тонкощі письменницького ремесла, люди здебільшого вважали за краще змінити тему.
А я і справді був письменником. Я почав писати в Австралії, коли мені було десь років із двадцять, та після виходу першої книжки шлюб мій розпався, мене позбавили батьківських прав і я втратив дочку, а потім занапастив своє життя, зв’язавшись з наркотиками і злочинним світом, аж врешті потрапив до в’язниці й утік з неї. Але і після втечі звичка писати не покинула мене — навіть у «Леопольді» мої кишені були напхані списаними клаптиками паперу, серветками, квитанціями і медичними рецептами. Я писав у будь-якому місці і в будь-яких умовах. І тепер я можу детально розповісти про ті перші дні в Бомбеї саме тому, що варто було мені лишитися на самоті, як я починав занотовувати в зошит свої враження про зустрічі з друзями, розмови, які ми вели. Звичка до писання, можна сказати, врятувала мене, привчивши до самодисципліни і до регулярного висловлювання пережитого за день. Це допомагало мені впоратися з соромом і його нерозлучним супутником — відчаєм.
— От Scheisse[29], я не уявляю, про що можна писати в Бомбеї. Це недобре місто, ja[30]. Моя подруга Лайза каже, що коли придумали слово «помийка», то мали на увазі якраз таке місце. Я теж вважаю, що це відповідна назва для нього. Ти краще їдь в яке-небудь інше місто, щоб писати,— наприклад, до Раджастану. Я чула, що там не помийка.
— А знаєш, вона має рацію, Ліне,— озвалася Карла.— Тут не Індія. Тут зібралися люди зі всієї країни, але Бомбей — це не Індія. Бомбей — це окремий світ. Справжня Індія далеко звідси.
— Далеко?
— Так, там, куди не сягає світ.
— Либонь, ви маєте рацію,— відповів я, здивувавшись тій метафорі.— Але поки що мені тут подобається. Я люблю великі міста, а Бомбей — третє за величиною місто на світі.
— Ти вже і говорити почав, як цей твій гід,— глузливо кинула Карла.— Боюся, Прабакер надто вже старанно вчить тебе.
— Він справді багато чого навчив мене. Ось уже два тижні він напихає мою голову всілякими фактами і цифрами. І це дивно, якщо врахувати, що він кинув школу в сім років і навчився читати й писати тут, на бомбейських вулицях.
— Якими фактами і цифрами? — запитала Улла.
— Ну, наприклад, тими, що стосуються населення Бомбея. Офіційно воно складає одинадцять мільйонів, але Прабу каже, що у хлопців, які заправляють підпільним бізнесом і ведуть свій облік, точніші цифри — від тринадцяти до п’ятнадцяти мільйонів. Жителі міста говорять на двох сотнях мов і діалектів. На двох сотнях — подумати тільки! Це все одно що жити в самому центрі світу.
Немов бажаючи проілюструвати мої слова, Улла стала дуже хутко говорити щось Карлі по-німецькому. Модена подав їй знак, і вона підвелася, узявши зі столу свій гаманець і цигарки. Неговіркий іспанець так само мовчки вийшов з-за столу і попрямував до арки, що провадила на вулицю.
— Мені треба працювати,— оголосила Улла, чарівно всміхаючись.— До завтра, Карло. Об одинадцятій, ja? Ліне, може, повечеряємо завтра разом, якщо ти тут будеш? Мені хотілося б. Бувай! Tschus[31]!
Вона вийшла услід за Моденою, і всі чоловіки в «Леопольді» провели її ласими поглядами. Дідьє у цей час вирішив поговорити зі знайомими, що сиділи за іншим столиком. Ми лишилися з Карлою удвох.