Я спостерігав за людьми, про яких говорив Дідьє. Стіл їхній був заставлений стравами з рису, курчат і овочів. Не піднімаючи очей від тарілок і не розмовляючи, вони зосереджено рухали щелепами.
— Мені подобається твоя фраза про політичний бізнес і про політику великого бізнесу,— усміхнувсь я.— Просто афоризм.
— На жаль, друже мій, не можу претендувати на авторство. Я почув цю фразу від Карли і відтоді повторюю її. На мені багато гріхів — майже всі, які є на світі,— але чужих дотепів я не привласнював.
— Це так шляхетно з твого боку,— всміхнувсь я.
— Ну, якісь межі все ж таки треба знати,— розсудливо мовив Дідьє.— Зрештою, цивілізація складається з того, що ми забороняємо, а не з того, що ми допускаємо.
Він помовчав, барабанячи пальцями по холодному мармуру, потім глянув на мене.
— А це вже моє,— озвався він, мабуть, зачеплений тим, що я не оцінив його вислову. Коли з мого боку, як і раніше, не почулося ніякої реакції, він уточнив: — Цю фразу щодо цивілізації я сам склав.
— З біса дотепна,— поспішив запевнити його я.
— Ну, не перебільшуй,— скромно похнюпився він. Наші погляди зустрілися, і ми розреготалися.
— Прошу вибачення за цікавість, але що за резон у всьому цьому для Рафіка? — запитав я.— В закритті опіумних кубел, я маю на увазі. Чому він погодився в цьому брати участь?
— Погодився? — спохмурнів Дідьє.— Та це була його власна вигадка. На гараді, низькоякісному героїні, можна заробити більше грошенят, ніж на опіумі. Тепер всім, хто звик до чанду, довелося перейти на гарад. А ним володіє Рафік. Не всім, звісно. Одній людині неможливо проконтролювати всі потоки наркотиків, що йдуть з Афганістану через Пакистан. Проте йому належить значна частина низькоякісного героїну. Це дуже великі гроші, друже мій, дуже великі гроші.
— А чому політики це підтримують?
— Бачиш, з Афганістану привозять не тільки гашиш з героїном, а і зброю, військову техніку, вибухівку. Все це використовується, зокрема, сикхами в Панджабі й мусульманськими сепаратистами в Кашмірі. У руках бідняків-мусульман, що виступають проти Шив Сіни, ця зброя — велика сила. А якщо ти тримаєш під контролем наркотики, то можеш вплинути і на торгівлю зброєю. Тому партія Сіна відчайдушно бореться за контроль над зброєю, що надходить у їхній рідний штат Махараштру. Це дасть їм гроші і владу. Подивися на столик, що поруч з Рафіком і його зарізяками. Бачиш трьох негрів — двох чоловіків і жінку?
— Так. Я ще раніше звернув на неї увагу. Вона дуже гарна.
Гоже обличчя тієї жінки — з випнутими вилицями, зграбним носом і соковитими вустами — було ніби виточене з вулканічної породи. Зачіска її складалася з безлічі довгих тонких кісок, в які були вплетені намистинки. Обмінюючись жартами з друзями, вона сміялася, показуючи великі білі зуби.
— Гарна? Ну, не знаю. На мій погляд, хто в Африці гарний, то це чоловіки, а жінки просто дуже привабливі. А ось в Європі навпаки. Карла дуже гарна, я ніколи не зустрічав європейця такої краси. Але звернули з теми. Що я хотів сказати: ці негри — клієнти Рафіка, Нігерія. Рафік організував у Лагосі концесію — або, правильніше, дочірню компанію, яка є складовою частиною операції з сайниками. У партії Сіна є своя людина на бомбейській митниці. Отже чималі суми переходять з рук до рук. У аферу Рафіка залучено декілька країн: Афганістан, Індія, Нігерія, Пакистан — і різні сили: поліція, митники, політики...
— Бачу, цей Рафік — крутий хлопець! — мовив я досить недбалим тоном,— можливо, недбаліше, ніж хотів.
— Він афганець, а його країна воює. І тому він, як мовиться, готовий на все. Працює він на могутню мафію Валідлалла, а його найближчий друг — Чуга, один найнебезпечніших бандитів у Бомбеї. Але тут, в цій частині міста, реальна влада належить великому владиці Абделю Хадер Ханові. Він поет, філософ і повелитель кримінального світу. Його називають Хадербгай, тобто, Хадер-Старший-Брат. На цьому світі є й інші барони, у яких більше грошей і більше стволів, ніж у Хадербгая,— він людина строгих принципів і береться далеко не за всяку прибуткову справу. Але завдяки цим принципам він користується дуже великим і, можливо, аморальним авторитетом. Ніхто в цьому районі Бомбея не володіє такою владою, як він. Багато хто вважає його святим, наділеним надприродними здібностями. Я знайомий з ним і, запевняю тебе, це найцікавіша людина з-поміж усіх, кого я зустрічав. А це означає, пробач за нескромність, що він і справді виняткова особа, адже я зустрічався з багатьма дуже цікавими людьми.
Дідьє зробив паузу, щоб додати ваги своїм словам.
— Послухай, чому ти не п’єш? Терпіти не можу, коли люди цідять і цідять ту саму склянку. Це все одно що надівати презерватив, коли мастурбуєш.
— Розумієш, я чекаю Карлу. Вона повинна зараз повернутися.
— А, Карлу... А до речі, дозволь запитати, які твої наміри щодо нашої незбагненної Карли?
— Що ти маєш на увазі?
— Хоча правильніше, мабуть, було б поцікавитися, які в неї наміри щодо тебе, так?
Дідьє вилив у свою склянку залишки з літрової пляшки і додав зверху содової. Він пив уже понад годину. В очах його з’явилися червоні прожилки, але погляд був твердий, порухи точні.
Несподівано для самого себе я почав розповідати йому про своє знайомство з Карлою.
— Я зустрів її на вулиці, всього за кілька годин потому, як вийшов з літака. У ній є щось таке... Напевне, я й застряв у Бомбеї через неї. І через Прабакера. Вони обоє сподобалися мені з першого погляду. Для мене головне — люди. Я віддав би перевагу бляшаній повітці з цікавими людьми перед будь-яким Тадж-Махалом — хоч я і не бачив його ще.
— Він протікає,— зневажливо відмахнувся Дідьє від цього архітектурного дива.— Ти сказав, з цікавими людьми. Карла — цікава людина?
Дідьє зареготався — голосно, пронизливо, мало не істерично. Потім ляснув мене по спині, розхлюпавши питво зі своєї склянки.
— Знаєш, Ліне, з тобою можна мати справи, чесне слово! Правда, моє слово навряд чи має велику вагу в суспільстві.
Він допив своє віскі й утер коротко підстрижені вусики тильним боком долоні. Піймавши мій нерозуміючий погляд, він нахилився, майже впритул наблизивши своє обличчя до мого.
— Дозволь мені дещо тобі пояснити. Подивися навколо. Скільки людей ти бачиш в залі?
— Ну, можливо, шістдесят або вісімдесят.
— Вісімдесят душ. Греки, німці, італійці, французи, американці. Туристи з усіх кінців світу. І місцеві — індійці, іранці, араби, афганці, африканці. Всі вони їдять, п’ють, базікають, сміються. Але хто з-поміж них є по-справжньому сильною людиною, хто усвідомлює своє призначення, володіє енергією, яка необхідна, щоб керувати життям тисяч людей в тому місці й у той історичний момент, в якому вони живуть? Я тобі скажу, скільки тут є таких людей,— четверо. Четверо цьому залі — справді значні постаті, решта ж такі, як і всі, сплюхи і солопії. А коли повернеться Карла, до цих чотирьох додасться п’ята. Ось що таке Карла, яку ти назвав цікавою. Але з виразу твого обличчя, мій юний друг, я бачу, що ти нічого не розумієш з того, що я кажу. Я скажу по-іншому: Карла — дуже непоганий друг, але як ворог вона просто незрівнянна. Коли намагаєшся оцінити силу людини, потрібно зрозуміти, що вона являє собою як друг і як ворог. Так от. У всьому цьому місті немає нікого, хто був би небезпечнішим ворогом, ніж Карла.