— Ми вирішимо твою проблему, Раму,— поволі мовив Хадербгай. Зменшувально-пестливе звернення «Раму» викликало на обличчі офіціянта широку дитячу усмішку.— Зайди до мене завтра о другій годині. Ми обговоримо цю справу докладніше. Ми допоможемо тобі, іншалла[65]. І не варто передавати нашу розмову твоєму батькові, Раму, поки ми не вирішимо це питання.
Здавалося, Рамеш зараз схопить руку Хадера і почне її цілувати, але він тільки вклонився і почав задкувати, бурмочучи слова подяки. Ми взялися до їжі. Абдулла і водій замовили фруктовий салат і кокосовий йогурт. Ми з Хадербгаєм узяли тільки манговий коктейль. Поки ми попивали цей охолоджений напій, до віконця автомобіля підійшов ще один прохач. Це був поліціянт, що очолював місцеву дільницю.
— Велика честь бачити вас тут, Хадерджі[66],— мовив він, скорчивши гримасу, яку можна було зрозуміти і як улесливу посмішку, і як вираз болю від раптового спазму в шлунку. Він говорив на хінді з сильним акцентом незрозумілого походження. Запитавши Хадербгая про здоров’я його сім’ї, він перейшов до справи.
Абдулла поставив свою порожню тарілку на сидіння, узяв якийсь згорток в газетному папері і передав його Хадеру. Той розгорнув газету, показавши товсту пачку банкнотів по сто рупій, а потім простягнув її у вікно поліціянтові. Це було зроблено так відкрито і навіть демонстративно, що стало ясно: він хоче, щоб усі в радіусі ста метрів бачили, що це хабар і що його прийняли.
Поліціянт засунув гроші під сорочку і, відвернувшись, двічі сплюнув на щастя. Потім він знов нахилився до вікна і почав щось хутко бурмотіти на хінді. Я розібрав слова «тіло», «операція» і щось подібне до «базару злодіїв», але в цілому сенс тієї балачки був мені незрозумілий. Хадер підняв руку, і поліціянт замовк. Абдулла поглянув на Хадера, потім на мене, і на обличчі його промайнула хлоп’яча усмішка.
— Ходімо, містере Ліне, оглянемо мечеть,— сказав він спокійно.
Коли ми вилізли з авта, поліціянт голосно пробурчав:
— Цей гора знає хінді? Бгаґване, звільни нас від іноземців!
Ми знайшли місце на набережній, де було не так людно. Мечеть Хаджі Алі стояла на маленькому острівці, куди можна було перейти по кам’яному перешийку завдовжки сто тридцять три кроки. Цілий день, поки не було припливу, тут ішли прочани і туристи. Вночі мечеть здавалася кораблем, що кинув тут якір. Мідні ліхтарі, підвішені на кронштейнах, забарвлювали мармурові стіни в жовте і зелене світло. Закруглені контури мечеті з куполами і арками-сльозинками біліли при місяці, наче вітрила таємничого судна, а мінарети скидалися на щогли.
Повний місяць, який у нетрищах називають «скорботним місяцем», осявав мечеть своїм гіпнотичним світлом. З моря віяв легенький бриз, але повітря було тепле й вологе. Тисячі кажанів літали над нашими головами поміж електричними дротами, мов ноти на нотному папері. Маленька дівчинка, якій давно слід було б спати, торгувала гірляндами жасмину. Підійшовши до нас, вона вручила одну гірлянду Абдуллі. Він поліз в кишеню за грошима, але вона, засміявшись, відмовилася і пішла, наспівуючи пісню з популярного індійського фільму.
— Немає кращого свідчення Божого промислу, ніж щедрість бідняків,— мовив Абдулла. Схоже, він завжди говорив таким тихим і м’яким голосом.
— Ви так добре говорите по-англійському,— сказав я, щиро захоплений тим, як гарно він зумів висловити цю нестандартну думку.
— Та ні, не дуже. Просто я знав одну жінку, яка навчила мене деяким словам,— відповів він. Я чекав продовження, але він мовчав, дивлячись на море, а потім запитав: — Скажіть, містере Ліне, якби мене не було тоді в кублі стоячих ченців, що б ви зробили, коли той чолвік кинувся б на вас із шаблею?
— Я боровся б із ним.
— Гадаю...— він обернувся до мене, дивлячись просто в очі, і я раптом відчув, що волосся у мене на голові готове заворушитися від нез’ясовного страху.— Гадаю, ви загинули б. Він убив би вас, і ви зараз були б мертві.
— Ні. Він, звісно, був озброєний, але вже немолодий. Я б упорався з ним.
— Можливо,— погодився Абдулла без усмішки.— Можливо, ви впоралися б із ним, але якби ви зуміли відвести удар і вціліти, то шабля могла б ранити або й убити одного з ваших супутників — дівчину чи вашого друга-індійця, мені так здається. Один з вас трьох загинув би.
Я мовчав. Несвідомий страх, який я відчував хвилину тому, переріс у виразне відчуття тривоги. Моє серце тривожно калатало. Абдулла говорив про те, як він врятував мені життя, але в його тоні звучала погроза. У мені почав закипати гнів. Я напружився, готовий до опору, і пильно подивився йому в очі.
Він усміхнувся і поклав руку мені на плече. Почуття небезпеки, що охопило мене, було дуже сильне, але зникло так само швидко, як і постало. Я відразу ж забув про нього — на декілька місяців.
Обернувшись, я побачив, що поліціянт, уклонившись Хадеру, відходить від авта.
— Хадербгай так демонстративно дав хабара цьому копові,— зауважив я.
Абдулла засміявся, і я пригадав, що і в монастирі він сміявся так само щиро, нехитро і природно. Цей сміх відразу збудив у мені симпатію до нього.
— Є давня перська приказка: «Лев повинен час від часу гарчати, щоб нагадувати коню про його страх». Цей поліціянт створює проблеми на своїй ділянці. Люди не поважають його, і це його турбує. Через це він створює ще більше проблем, а люди поважають його ще менше. Тепер же, побачивши, що йому дали такий бакшиш — набагато більший, ніж отримують зазвичай копи,— вони почнуть трохи поважати його. Те, що великий Хадербгай заплатив йому так добре, справило на них враження. А якщо люди поважатимуть цього поліціянта, менше проблем буде для всіх нас. Але все, як у приказці: коп — лише кінь, а Хадербгай — лев, і лев прогарчав.
— Ви охоронець Хадербгая?
— Ні-ні! — засміявся він.— Пан Абдель Хадер не потребує охорони. Але я...— Абдулла зупинився, і ми обидва подивилися на сиву людину в скромному автомобілі,— я готовий віддати за нього життя, якщо ви це маєте на увазі. Задля нього я готовий навіть на більше.
— Навряд чи людина може зробити для когось більше, ніж віддати за нього життя,— сказав я, усміхнувшись із цієї чудернацької фрази і з того, як поважно виголосив її Абдулла.
— Може, може,— відповів він, обійнявши мене рукою за плечі.— Людина може зробити для іншого значно більше.
— Я бачу, ви затоваришували з нашим Абдуллою, містере Ліне? — запитав Хадербгай, коли ми сіли в машину.— Це добре. Ви повинні стати близькими друзями. Ви як два брати.
Подивившись один на одного, ми з Абдуллою недовірливо розсміялися. Я був блондином, він — брюнетом; у мене були сірі очі, у нього — карі; він був персом, я — австралійцем. На перший погляд, важко було знайти двох менш схожих людей. Але Хадербгай сприйняв наш сміх з таким щирим подивом, що ми поспішили погамувати його. Автомобіль рушив з місця, попрямувавши по Бандра-роуд, а я думав про те, що сказав Хадер. Хоч які різні були ми з Абдуллою, Хадербгай, напевне, таки мав рацію.
Так ми їхали десь із годину, аж на околицях Бандри автомобіль збавив хід і звернув у вузький провулок.
— Ходімо, містере Ліне,— сказав Хадербгай.
Водій лишився біля автомобіля і, притулившись до капота, розгорнув обгортку паану, якого Абдулла купив йому коло ресторану «Хаджі Алі». Я подумав, що за весь цей час він не вимовив ні слова, і здивувався з того, як уміють зберігати мовчання в цьому галасливому перенаселеному місті.
Ми увійшли крізь широку кам’яну арку в довгий коридор і, піднявшись на два сходові прольоти, опинилися в просторому приміщенні, заповненому людьми, димом і гучною музикою. Стіни цієї прямокутної зали були обтягнуті шовком і обвішані килимами. У глибині її було невелике підвищення, де на шовкових подушках сиділи чотири музиканти. Уздовж стін були розставлені низькі столики, оточені зручними подушками. З дерев’яної стелі звисали блідо-зелені ліхтарі. Від столика до столика снували офіціянти, розносячи чорний чай у високих склянках. За деякими столиками люди палили кальяни, що наповнювали повітря запахом чарасу.