Галина ТАРАСЮК
ЩАСЛИВА ДАРОЧКА
Хто перший прозвав Дарочку Щасливою — невідомо. А от за що — знали всі тутешні, а сторонські розуміли, лиш на неї глянувши. Та що тут не розуміти, коли Дарка Семениха була чи не єдиною в селі, якщо не в цілому світі, жінкою, з лиця якої так і не зійшов той весільний щасливий подив-переляк, з яким вона йшла під вінець років хтозна скільки тому. Не стерли його ні літа, ні робота-гризота. Бувало, люд суне темніший хмари, а Дарочка сяє своїм щастям-подивом, як писанка великодня, або, Господи прости, блаженна… Та, як згадують у селі, було Дарочці чого здивуватися, ба й перепудитись, бо щастя просто-таки впало на неї, як хмаролом. А було це так: однієї золотої осінньої неділеньки стояла собі Дарця край воріт, тонка та біленька, мов парафінова свічечка, і дивилася, як простують вулицею до Стахової Півоньки сторонські свати, казали люди, аж з-під Яремчі. Попереду поважних сватів виступав ґонорово сам наречений. Ставний та файний, нема що казати. Блискав навсібіч гарячими чорними очима, ще й головою пряв, як необ’їжджений лошак. Дарця аж засміялася від тої схожості, а сторонський сватач черконув по її білому виду чорним оком і став як укопаний. Від несподіванки свати зашпортались, Дарця знітилась, хотіла було шаснути у хвіртку, але Півоньчин сватач гримнув: Стій! — і Дарочка стала як стій, ні жива ні мертва. Тим часом той опришок з-під Яремчі приступив ближче і каже з дива — Люди добрі, скільки живу, а такої білої дівки не видів! Ти чого така біла? Чи не пудруєшся? Дарця йойкнула від такої напасти — Йой, та де?!! Мамка б мені впудрували… — То, може, ти лайдачка яка, в холодках вілежуєшси? — присікався нахабний Півоньчин молодик. Дарця теж такої чорної смоли за все життя ще не бачила, тож не знала, сердитись їй чи радіти, а тому засміялась — Угій, а тобі що до того? Яка така грижа?! — А є, є мені грижа, ще й велика, — наразі споважнів опришок з-під Яремчі, а відтак, до сватів повернувшись, відрубав — Завертайте в ці ворота — вже прийшли! Свати остовпіли, далі в крик: та як?! Та де?! Нас люди чекають! У нас договір!.. Та що?! А опришок преспокійно — А то, що вже прийшли! А потому обвів розтривожених родичів палючими очима та й питає з притиском — Це ви женитесь, чи я? А коли я — то вже прийшли. Та й решта! Тут вибігли з хати Дарчині старі й собі зняли лемент — Чоловіче, бійся Бога! Нащо нам чуже щістє? Нащо нам ворогів, чи ж ми якісь остатні, аби чужих женихів переймати! І нам люди трапляються, а ти йди свойов дорогов, куди йшов! Зачувши таке, Півоньчин наречений ураз ніби згас, а тоді — гуп перед Даркою і старими на коліна! Вкляк, як перед вівтарем. Ісусе Христе! Такого вже не те що Дарчині старі — село не виділо! — Віддайте, — каже, — дочку за мене. То її сам пан Біг поставив коло брами, абись я уздрів і не калічив жітє ані собі, ані Півоньці. Віддайте! Не беріть гріха на душу, бо не буде щістя ні мені, ні вам. І став білий, як мрець. Ще біліший за Дарцю. Тут свати і Дарчині старі геть чисто оніміли, а на Дарчиному личку навіки застиг щасливо-весільний подив-переляк. Село посудило-попліткарило, поохкало-поахкало над тим сватанням дивоглядним та й перестало. А Семен (так звали сторонського Півоньчиного сватача) і Дарця зажили собі, як люди. Але! Хоч воно й так, як люди, та не зовсім… Одно слово, яким химерним було їхнє сватання, таким і життя подружнє…
А найперше через те, що Дарка рік у рік дітей приводила, та все — дівки, та все білі, як вона, а чорноокі, як Семен. Вони сипалися з Дарці, мов горішки з ліщини, і вона не спиняла. Тоді, коли інші жінки по горах і долах за зіллям шукали, та варили його, та пили путнями, та зі стриху чи скали штрикали, аби дитину скинути, та по лікарях ходили, Дарця казала, сяючи щасливим переляком:
— Діти — від Бога… Чи ж я годна Богові перечити, я ж — не убійниця якась… Та й не до старості буду їх водити, а лиш доки молода. Так вже воно, певно, має бути. Так воно й було.
Ніхто ліку не знав тим дівкам, але — щоб крик на оборі чи в хаті, або плач — борони Боже! Тихо та мирно, наче в сектантів, чи, не приведи Господи, поміж блаженних або німих. Так би й подумав про них, з боку дивлячись, якби не співали!
Ото вже друга дивина — ті співи. Що б не робили: чи кукурудзу жнуть, чи барабульку шпортають, чи сіно косять, чи спочити сядуть — співають. Усі — то хором, то кожен своєї, а старі, Дарця й Семен, лиш удвох, лиш у два голоси. Тут піт очі заливає, кости ломить, лютий і на роботу, і на цілий світ, а вони — співають, і найчастіше — про зозулю!.. Угій! Та від одного того дробу дівочого на смереці почепивбися, а вони — про зозулю!..
Так Семен і Дарця у всьому — одне коло одного, одне одного тримається. Чи то радше, Дарця за Семеном, як нитка за голкою. Одно слово — Семени! А раз верталися Семени із забави. Йшли, як люди, понад потічком, гомоніли, і діти за ними роєм дзуменіли. Як люди! Та наразі Семен — шубовсь у воду та й пішов потоком, ніби вулицею. А Дарочка — й собі… слідом! Чи п’яна, чи так не твереза? Ідуть потоком, регочуться, та дрібненьких коломийок виспівають, а дріб дівочий берегом лопотить та верещить від радості. А вже осінь пізненька, вода студена, вночі кригою береться. Нусі Василевій очі рогом полізли, як те уздріла — Кумо! — кричить з берега: — Чи ж ви подуріли, та же зимно?!! А Дарочка регоче: — Та то, кумо, як стояти — зимно, а як іти — гаряче!
— Що то за дефіляда така? — зібралися на березі люди.
— Та то ж Семени домів із гостей добиваються! — Річкою?!! А що — дороги нема! — Та же вар’яти! Не видиш… — Та виджу, лиш не збагну, хто з них більший, як ти кажеш… — Яке їхало, таке здибало… — Що правда, то не гріх: такі вже паровані, як горнята малювані… — Та най їм добро, гай, лишіт!.. Най здорові будут!
А то — зима, сніг, а Семен встає серед ночі, бере кожух та в стайню — на сіно спати. А Дарця слідочком. Позалазять на сіно і лиш мички під стріху летять, а вже ж немолоді…
— Щаслива ти, Дарцю, — заздро зітхали сільські молодиці, уздрівши, як ніс якось Семен свою Дарочку на оберемку через усю обору, від стайні — до хати. — На руках тебе твій носить… Правда, що там носити — кіло двісті… Та все ж… — стогнали скрушно, позираючи на свої дебелі клуби.
А Дарочка лиш сміється. Та не все була Дарці масниця, як люди думали. Бувало, находило на Семена щось лихе, недобре, навісне, і то зненацька, мов скаженина. Лютою кров’ю наливалися тоді його чорні гарячі очі, а з ніздрів пара валила, як у жеребця на морозі. Хай Бог милує! І ставала тоді Дарочка тінню, духом — ставала. Найстрашніше, що сказ нападав на Семена ні з того ні з сього. Бувало, з постелі зривався, грюкав дверима і рвав босоніж снігами до лісу. А то… діти були дрібні, як горох, а голова в Дарці забита, затуркана клопотами. Не раз: то пересолить борщ, то недосолить. І не раз летіла зі столу миска. На хідники чисті, на стіни білі, на рушники… А Дарочка лиш охне та за новий береться, або кулешу колотить, та все жаліє Семена: “Боже, Боже, яка ж в нього праця тяжка”. Праця в Семена справді важка була: ліс возив із гір на Чернівці, а то й далі. І Дарця з’їдалася тою роботою, переживала і прощала Семенові все. Навіть, коли прийде, бувало, опівночі і: — Став, ґаздине, пироги! А ґаздиня — Та в мене, ґаздо, ниньки галушки. Ще гарячі. А ґазда — А я кажу: став пироги! Я в цій хаті чоловік чи патик?! А ґаздиня:
— Чоловік, Семенку, чоловік, ще й який чоловік, недурно ж мамка мені казали: в мене зять, як у когось п’ять. Лиш не пилуйси, пожди, будуть вам, ґаздо, пироги — махом!
Інша б жінка — в крик, у лемент, до сусідів, в сільську Раду: сякий-такий! Інша, та не Дарочка. Дарця мовби тільки й чекала, аби серед ночі їй пироги загадали. Аж світиться від щастя. Семен ще не розпогодився, а Дарця вже й тісто замісила, вже з окропу пироги вибирає для свого ґазди. Зате вночі… О, вночі ставала Дарочка на білих високих подушках із наймички — цісаревою! Бо жодну жінку ані в селі, ані у світі цілому так не ціловано ніколи ніжно-пекельно — з голови до п’ят, і жодній не казано стільки слів найсолодших… Так думала Щаслива Дарочка, доки… Аж доки не перестріла її коло ферми Нуся Василева та не розказала, ніби бачила Семена у зрубі з Петрусяковою невісткою та як… — Встидайтеся, ґаздине! — обірвала Дарка Василеву: — Бігме, стидайтеся! Ганьбите чесну шлюбну жінку. Та же тогди в зрубі і я малини збирала, лиш ви мене не виділи. Певно, якусь біду з очима маєте, ґаздине, коли бачать не те, що треба? Стидайтеся! — та й пішла, веселенька-щасливенька, гейби, Господочку, блаженна, чи навіжена, або чисто пороблено їй. Дарка пішла, а Василева ще довго стояла, як слуп, аж доки не привели її до тями добрі люди в особі Півоньки Стахової: