— Найшла з ким до бесіди стати! Чи ти не виділа, як вона, най не кажу, шпацірувала з тим варіятом з-під Яремчі крижанов водов у коліно? Ти би пішла?! І я нє! То чого ти дивуєш! Гай, лиши, най мастя собі голови шміром, а ти дєкуй Богові, що не маєш таке в хаті. Я от тричі на дню свічки в церкві став’ю, що колись вона мені з тим батяром дорогу перейшла… Думала — щістє імила. Ага!
Хоча Нуся Василева Півоньчиних свічок не рахувала, та й стрічала її в церкві лиш на Великдень, але ради Півоньчиної послухалась. Дарочка ніколи не питала Семена, де був, що робив, навіть коли приходив опівночі, часом лихий та прикрий. Не питала, бо чоловікові теж несолодко в життю, в якому всіляке буває, бо і в неї на душі, часом, як у темному лісі, звір дикий виє… Думала Дарця і брала всю вину на себе. Бо ж не Семен винен, що з роками її почала втомлювати його чоловіча невгамовність. Замучена роботою, хатніми клопотами, школою старших дітей, хворобами — менших, вічно вагітна, вічно з немовлям коло цицьки, вона й рада була, коли Семен не займав її вночі. Навіть вдячна була, що давав відітхнути… А воно он що виходить… Що ж це воно виходить?! А виходить на таке, що чоловік — не те, що жінка… У нього своє в голові… А з голови Дарчиної не виходили слова куми Василихи, і той зруб проклятий, порослий густими малинами, і молода Петрусякова невістка, до якої чоловіки липли, як мухи до меду, і гарячі чорні очі Семена, але не на неї, його щасливу Дарочку, звернені… Як вона дісталася д’хаті, не відала. Тільки пам’яталося, що хотіла від дітей заховатися, і від світу цілого… Тож не придумала нічого мудрішого, як полізти у пивницю, і там, в темряві, серед діжок з капустою, серед засіків із картоплею та буряками, виплакатися донесхочу, тоненько, жалібно підвиваючи, а по тому втертися і вилізти на світ Божий та на людські очі знову щасливою Дарочкою. Хтозна, що б робила в її горі інша? Та Бог з нею, з іншою! А Дарочка увечері, мов нічого не сталося, виловлювала з окропу улюблені Семенові пироги з афинами. Лише, коли вже спати лягли, сказала тихо — Семенку, я ж тебе не неволю, як не люба, то… Але мовчу. Роби, як знаєш, аби лиш мені люди очі не кололи.
Семен тільки крякнув і, мов шовковий, обвився круг неї. І не було вищого трону царського над її білі подушки. І не було білішої, вельможнішої королеви-цісаревої над Дарочку тої ночі.
Так спливало-збігало життя Семенової Дарці. Як замолоду родила щороку, так тепер віддавала щороку своїх білих та чорнооких дочок. Щороку внуків чекала, співаючи то з Семеном, то без нього, яких знала, і найчастіше тої, що про зозулю. І ніби й роки не торкались її: була така ж біла і тоненька, як парафінова свічечка, а личко світилося — єдине на село — чи то подивом, чи то щасливим весільним переляком… А одної золотої осінньої неділеньки, коли вона стояла край воріт і виглядала Семена, що повіз ще вдосвіта ліс на Чернівці, приїхала міліція і сказала, що Семен розбився на Німчичі… І на цей раз ніхто не побачив Дарчиних сліз. Лише бачили, як ураз на очах зчорніла вона, зотліла, наче ґніт від парафінової свічечки. І так гірко темніла край воріт, коли Семена везли, а потім несли попри неї у хату, як на лаву клали, під образи, де сидів Семен молодим, нежданим її судженим, і де згодом не раз сидів ґаздою, а тепер лежав. — Дарцю, — просили Нуся Василева і Півонька Стахова, — Господь з вами, чи ж у вас одної чоловік помер, чи ж у вас першої? Що ви собі думаєте? А Дарочка… Що могла думати Дарочка, якщо вона вмерла разом із своїм опришком з-під Яремчі? І тепер її душечка витала у небі, шукала Семенову, хоч тіло ще ломило білі руки в узголов’ї домовини, де у васильках лежав нібито Семен… Семена поховали. Дочки поплакали, поголосили та й порозходились, пороз’їжджалися… Зосталася Дарочка сама. Дарочка й не Дарочка. Лиш назва одна… А на третій день знайшли її в тому потічку, яким колись бігла слідочком, як голка за ниткою, за своїм Семеном, зимною водою по коліна, молодою і щасливою. Знайшли, і ніхто не здивувався, хоч у тій річці курці важко було втопитися, але все одно ніхто не здивувався, ніби так воно й мало бути, бо ніхто й не уявляв, як же ж це воно мало бути: щоб Дарочка та без Семена?.. Отож стояли всі і дивилися, як лежить Дарочка горілиць на мілкій воді, погойдуючись на дрібній хвильці, і дивиться в небо чи то з подивом, чи з переляком.