— О, якби ви знали, сере, — захоплювався д’Обіньї, коли часом ми вирушали порибалити в море й нас міг чути тільки ранковий бриз, — якби ви знали, яка це незвичайна й піднесена душа! Небо не дарувало їй щастя материнства, однак вона сама може зробити щасливим будь-якого чоловіка. На жаль, король сліпий і глухий до її чеснот, однак шляхи Господні несповідимі, наш государ далеко не молодий… І хто знає, може, я й дочекаюся моєї ніжної Аделізи.
Я мовчав, хоч і співчував д’Обіньї. І він також зрозумів це, тож одного разу зауважив:
— Я повинен просити у вас пробачення за те, що звіряюся в своїх почуттях. Але ваші очі… Вони говорять про те, що ви, як ніхто інший, здатні зрозуміти будь-який порух душі.
Схоже, з моїми очима й справді було щось не те. А д’Обіньї виявився досить чуйним і кмітливим, щоб здогадатися, в чому справа. У всякому разі, він перестав дошкуляти мені сватанням небожа, а його самого відіслав кудись із дорученням.
Сер Вільям, з якого боку не глянь, був доброю людиною, і мені непогано жилося в його Різингу, однак я мав ще одну невідкладну справу. Серед моєї поклажі дбайливо зберігався згорток переливчастого сірого атласу, котрий я мав намір піднести Гіті Вейк дорогою назад у Гронвуд. Однак я відкладав від’їзд зо дня на день, тому що більше за смерть боявся тієї розмови про заміжжя, котра ставала неминучою — якщо я й справді хочу щастя для Гіти.
У день Святих Петра й Павла[6] я відстояв у каплиці Різинга ранню месу, осідлав Набіга, відмовився від супроводу, й помчав уздовж піщаних дюн узбережжя туди, де темніли ліси. Стара стежка вела звідтіля в манори Гіти Вейк.
У цих давніх лісах можна було зустріти дуби, які ще пам’ятали суворе правління датців. Це були справжні велети, овіяні легендами, й часом на гіллі того або іншого розлогого дуба виднілися немудрі приношення місцевих жителів — кольорові стрічки, жмутки вовни, обрізки міді. Однак я майже не дивився обіч себе, мимохіть скеровуючи Набіга та вже вкотре обмірковуючи майбутню розмову з Гітою. Я мав намір не тільки надати їй можливість самій вирішити свою долю, але й подбати про Мілдред, тому що не бажав, аби моя дочка, коли виросте, залишилася без посагу.
Несподівано мені довелося рвонути поводи. Набіг звернув на бічну стежку та виявився просто серед череди щетинястих місцевих свиней, яких гнали пастухи. Свині здійняли вереск, а Набіг мало не став дибки, тож мені довелося пововтузитися, щоб стримати його. Коні не зносять свиней, і скільки я не старався, мій норовливий красень припадав на задні ноги та брикався, поки чорні худі тварини з вереском розбігалися. Нарешті я вгамував Набіга, пастухи, відігнали свиней і наблизилися, вклоняючись і вітаючи мене.
— Божого вам благовоління, ерле Едгаре! Давненько вас не було видно в наших краях. Але тепер ви, мабуть, усе-таки вирішили навідати свою Фею Туману.
Вони зверталися до мене, як до старого знайомого, в їхніх голосах чулася щиросердна цікавість. В уявленні простолюду все це було природно — я мусив відвідувати жінку, від якої мав дитину.
— Я їду в Тауер Вейк.
— Певна річ. Тільки міледі там немає.
— Де ж вона?
— Звісно де — на ріллі. Нині ледь не всі околишні жителі зібралися коло Білих верхів святкувати Лугнас.
Я подякував пастухам і повернув Набіга. Це ж треба — я геть-чисто забув про цей старий звичай. Адже якщо в храмах цього дня відзначають день святих апостолів Петра й Павла, то селяни за стародавнім звичаєм справляють свято врожаю, пам’ятаючи ті часи, коли поклонялися поганському богові родючості Лугу.
Тепер я подався туди, де лежали орні угіддя Гіти.
Ще звіддаля почув веселий гомін, а ледь виїхав із лісу, виявився в юрбі ошатних веселих людей. Пласка височина, що слугувала за межу відразу кількох земельних володінь, була заповнена селянами. Грали волинки й ріжки, пахло смаженим м’ясом і свіжоспеченим хлібом. Звідусіль долинали сміх, спів, веселі вигуки.
Я спішився, й мене відразу оточили.
— Ото гарно! Сам ерл Едгар прибув ушанувати Лугнаса!