— Дякую.
Вона перевела подих.
— Ти й справді пам’ятав про мене навіть там, у Святій Землі?
Я знизав плечима.
— Навіщо запитувати? Ти завжди зі мною, завжди в моєму серці.
У світлі місяця я бачив її широко розплющені очі, здивовано підняту лінію темних брів і губи, від одного погляду на які в мене починало калатати серце. Але я зумів опанувати себе.
— Прощавай, Гіто. Я мушу їхати.
— Мені провести тебе?
— Буду радий.
Досить довго ми йшли мовчки. Дзвякали вудила Набіга, шелестіла трава. У місячному світлі над луками струменів туман. Від лісу долинали шерехи, часом чувся сміх. Такої ночі чимало пар усамітнювалися під його покровом. Закохані втратили голови, захмеліли від щастя. Так було завжди. Саме повітря в такі ночі просочене ароматом пристрасті.
Я ж ішов за якихось два фути від жінки, якої бажав понад життя, не сміючи й думати про те, щоб доторкнутися до неї. Я хотів відгородити й уберегти її від себе…
Нарешті я зупинився.
— Тепер повертайся, Гіто.
Вона мовчала. Тугими поштовхами кров била в мої скроні.
— Повертайся. Інакше я не впораюся з собою. Обійму тебе… і більше не відпущу.
Вона похитнулася, немовби відчула раптову кволість. Дорогоцінний атлас випав із її рук.
— О, якби ти тільки обійняв!
У цьому голосі звучало жагуче благання, і все моє тіло простромило тремтіння. Я жадібно, поквапливо цілував Гіту, наново пізнаючи смак її губів, аромат її волосся… Мої руки, немов пригадуючи, ковзнули по її талії, торкнулися стегон. Я впізнавав ці плавні вигини, їхнє тепло й пружність… Її пестощі доводили мене до божевілля. Вона відповідала з шаленим запалом.
Чому ми жили без усього цього? Чому?
У мене не було відповіді й не було часу шукати її. Нехай трапиться те, що повинне трапитися…
Я підхопив Гіту на руки, поніс її під склепіння лісу.
Розділ 2
Ральф
Серпень 1134 року.
На стіні над моїм ложем розтягнуто пухнасте вовче хутро. Я сам убив цього вовка минулої взимку, а шкіру повісив над ліжком. Тепер мені зручно сидіти, відчуваючи спиною м’яке хутро, й перебирати струни лютні.
Я співав французьку пісню, складену Гійомом Аквитанським:
Сумовита пісня, та й на душі в мене не краще. Але ж до вчорашнього дня я був усім задоволений. Поки не з’явився граф і я не відчув гіркоти розчарування. І ось — сиджу, витягаючи з лютні скорботний стогін, сну нема, хоча вже ранок і всі відсипляються після вчорашнього свята. Я й далі наспівував:
Крізь запинало алькову, де стояло моє ложе, я бачив біля протилежної стіни Ейвоту. Вона годувала дівчаток — свою доньку та доньку пані, тому й сиділа спиною до мене, лише час від часу озиралася й розгнівано гмикала. Слів цієї пісні південно-французькою вона не розуміла, але сама мелодія, повільна та сумна, свідчила про те, що лежало в мене на серці. А Утред, який спав на лежанці, демонстративно натягав на голову ковдру, чортихався й просив мене не рвати душу й дати добрим людям перепочити.
Та що мені, зрештою, до всього цього простолюду, який поводиться зі мною мало не як зі своїм приятелем тільки тому, що я живу з милості в їхньої пані! Я лицар, і не їм вказувати мені!
І все-таки я відклав лютню. Саме час подумати про моє становище й про те, як тепер жити. Але думки розбігалися, мов перелякані миші, тому я відкинувся на вовче хутро й поринув у спогади.
У благодатних долинах провінції Дофіні у Франції, в замку, де минуло моє дитинство, матінка часто розповідала мені дивні історії про те, як прекрасна дама доглядала пораненого лицаря й усе скінчалося тим, що вона закохувалася в нього. Пізніше, вже на службі при різних дворах, я також чув подібні історії від трубадурів — там були й прекрасна цілителька, й довірений її турботі мужній лицар.
І ось у моєму власному житті трапилося щось подібне: я став предметом турботи ніжної та шляхетної леді, однак не моя рятівниця запалала божевільною пристрастю, а я сам втратив розум від любові до неї. О, це була болісно солодка, піднесена й свідомо приречена любов — тим більше, що предмет мого обожнювання від самого початку не приховував, що кохає іншого. Вважаючи за свій обов’язок зробити мою кохану щасливою, пішов я навіть на те, щоб врятувати її обранця від лиха. Щира й безкорислива шляхетність повинна була принести мені полегкість — але не принесла.